Золотий дім

Вони почали однаково вдягатися: узимку в мотоциклетні шкірянки, окуляри-авіатори й кашкети, а іноді за окулярами Д додавав розмазані тіні, як у неї, тож люди почали сприймати їх як близнюків — обоє бліді, обоє з хворобливим виглядом, обоє втікачі з того самого артгаузного фільму. А навесні вона, а отже, і він, укладала чорне волосся голками дикобраза і, немов готична Жанна Моро, сиділа на даху з великою акустичною гітарою й співала пісню їхнього кохання: «Elle avait des yeux, des yeux d’opale / qui me fascinaient, qui me fascinaient, — з цигаркою, що звисала з куточка рота. — Chacun pour soi est reparti / Dans le tourbillon de la vie…»[22].

Бо ось якими стали тепер їхні стосунки: повними любові, авжеж, але водночас якимись шорсткими, складними, і це була його провина, казала вона, бо сама віддавала себе цілком, від самого початку, бо була людиною крайнощів, а він був десь посередині.

— Так, я кохаю тебе, через це ми й живемо разом, але я не є твоєю власністю — про володіння твоя сім’я багато знає, але я не будинок, і ти повинен розуміти мою свободу. А крім того, ти не розповідаєш про себе важливих речей, а мені треба це знати.

Коли вона так говорила, йому починало крутитися в голові, мовби увесь світ дробився на частинки, а він страшенно боявся роздробленого світу й того, що це для нього означало, у пісні співалася правда, життя — це круговир, un tourbillon. Але ж він уже все їй розповів, заклинав він, виплеснув їй сімейні таємниці, наче дитина на першій сповіді.

— Я навіть не знаю, чому погодився на все те, чого хотів старий, — сказав він. — Забратися звідти, переїхати сюди, змінити ідентичності й таке інше. То не моя мати загинула в тому готелі. Це не був навіть хтось, кого я любив. Я навіть не знаю, ким була моя мати — вона зникла, це все одно, якби він колись давно її вбив. Або якби її замовив бос «З-Компанії».