Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.
Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:
— Друг.
Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:
— Слухаю, капітане.
— Як політ?
— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.
— Скоро час гальмувати, Друг.
— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.
— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.
Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:
— Дій згідно програми, Друг. До побачення.
— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.
Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.
Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.
«Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?
Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери».
Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.
З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: «Як ви почули мою думку?»
А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.
Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.
На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.
— А… то ви?
— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.
— У сні?
— Ні… Я думав про вас.
Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.
— Марія…
— Я чую…
— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.