Мої спостереження із Закарпаття
- Автор: Химинец Юлиан
- Год: 1984
- Язык: украинский
- ISBN: 83-91314
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Мої спостереження із Закарпаття». Краткое содержание книги:
України у 1939 р. Автор спогадів - свідок і учасник подій, був міністром карпатоукраїнського уряду.
Від 26 березня 1945 року чехо-словацька танкова бригада, що складалася з 60% українців з Пряшівщини і Закарпаття була у безперестанних боях за визволення Моравської Острави, Пшерова, Простєйова і Оломовца. В цих тяжких боях згинув і член Проводу ОУН, герой СССР надпоручник Степан Вайда. В цих боях чсл. танкова бригада понесла страти 10,000 вбитими вояків.
Про цей бій ген. Свобода пише таке: “Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командуючий 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві протилітакові гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом. Степан Вайда був по смерті підвищений до ранги капітана (сотника), а Президія Найвищого Совіта нагородила його орденом Леніна і Золотою Звіздою Совєтського Союзу”.[132]
Від автора. Я знав Степана Вайду з 1932 року, коли він приїхав до Мукачева, ставши фаховим учителем. Був це чесний і щирий український патріот. Брав участь в діяльності товариства “Просвіта” (хор і драматичний гурток) і в усіх українських організаціях Мукачівщини.
За часів Карпатської України він не належав до Карпатськoї Січі, бо мав інше завдання, працюючи разом з Юрком Білеєм над справою безпеки Карпатської України.
Після упадку Карпатської України він не виїхав за кордон, залишився під мадярами. Не маючи іншого виходу він в 1940 році перейшов кордон до УССР, де його очікували большевицькі табори смерти на далекій півночі.
В січні 1945 року під командою чеського генерала Гасала й міністра Нємця на Закарпатті була відкрита “Комендатура Визвольної Землі”, яка іменем чехо-словацької влади в Лондоні зачала господарити як у довоєнній ЧСР. Чехи знову почали свою політику з “русінами”. Господарили, як у своїй колонії, не беручи на увагу права українського народу. Вони зачали формувати порядкову дивізію на чолі з чехами й жидами. Це ж противилося договоренню чсл.-совітському. Тому Гасал з його вишколеними окружними начальниками мусіли творення порядкової дивізії зупинити, і самим покинути Закарпатську Україну.
Ціла чеська “операція” на Закарпатті відбувалася після точно опрацьованого пляну чехо-словацької влади. Така колоніяльна тактика обурювала закарпатських українців. Чехи дуже помилялися, - Закарпаття вже не було її колонією з 1920 року. Тут уже була українська, а не “русінська” інтелігенція, тут уже жив дух свобідної Карпатської України.
Чехи на Закарпатті показали свою гидку загарбницьку маніпуляцію. Вони не післали на Закарпаття українських старшин з чсл. армії в СССР, щоб зробити на своїй землі потрібну роботу. Ні! Українці гинули на фронті, а чехи, покинувши фронт, пішли із своєю “місією”, щоб визволяти Закарпаття. Але цим разом їм їхня “місія” не вдалася, бо по Закарпаття посягнув свою руку Сталін і президент Бенеш не міг сказати свого слова протесту - ні! Через злучення Закарпаття з УССР здійснилася відвічна чеська мрія - мати Москву за безпосереднього сусіда. Мрія, за яку Бенеш в 1919 році так завзято боровся на Мировій конференції в Сен-Жермені, бо вона - ця мрія, лежала, мов угольний камінь чеської національної політики по Першій світовій війні. Тепер цю мрію здійснено, та чи вона вийшла чехам на користь?
“Було це 17 травня 1945 року. На історичному “Старом'єстському Нам'єсті” в Празі парадували зі своїми бойовими прапорами вояки чсл. армії, повертаючися з СССР.
Я стояв глибоко зворушений на почесній трибуні. Згадуючи окупацію, німецьке переслідування, тюрми, концентраційні табори. Терпіння на фронтах, мертві й поранені, дні і ночі, перебут і в окопах, в дощі і морозах. Це все пережили наші хлопці на фронті і наш народ вдома за тих шість літ війни. Це було більше як деяка генерація пережиє за ціле своє життя.
Сьогодні перед нами велике майбутнє: надія на кінець усіх воєн, на мир, на ліпше і щасливіше життя народів цілого світа. Соціялізм і комунізм побіджає; а я певний, що він скоро побідить всюди, бо лише тоді прийде справжній мир...”[133]
Це були слова генерала Свободи, але тільки слова, бо дійсність виглядала інакше. Ось тут подаю рефлексії одного з учасників епопеї. Він пише:
“Після большевицької окупації Закарпаття, НКВД скоро поробило в цілім краю концентраційні табори “Добро пожаловать”. В ці концентраційні табори НКВД тягнуло кожного мужчину від 16-ого до 65 років. Одних висилали на фронт, а других - на розстріл або сибірські концентраційні табори. Нова, ще більше кривава окупація Закарпаття розпочалася”.
“Дня 17 травня 1945 року відбулася в Празі військова парада, але без закарпатських українців, бо одні були в могилах, другі з тяжкими пораненнями по шпиталях, а треті арештовані. По цілій Чехо-Словаччині розпочалася нагінка на українців. Начальник чеської політичної воєнної поліції полковник Раїцін дав приказ зробити списки всіх закарпатських українців із заграничної армії, щоб їх вислати до СССР”.[134]
У половині жовтня 1945 року президент Бенеш прийняв делегацію старшин-українців у справі насильного вивозу вояків заграничної армії до СССР. Старшини рішуче запротестували проти цієї акції, заявивши, що українці, які воювали за визволення ЧСР, мають право вибирати собі громадянство, яке вони хотять, тим самим і громадянство ЧСР.
“В розмові було сказано також багато про воєнне командування і уряд ЧСР. Бенеш зразу пробував телефонувати до міністра народної оборони ген. Свободи, але його не було. Тоді говорив до полковника Раїціна. Старшинам Бенеш резолютно заявив, що закарпатські українці, заграничні вояки і українці Пряшівщини мають абсолютно однакові права, як всі інші громадяни ЧСР, і що він про цю справу взагалі не знав. Щоб оминути дальше непорозуміння зі “союзником”, він радив негайно подати опцію (петицію)”.[135]
Пізніше міністер народної оборони ген. Свобода на початку листопада 1945 року прийняв делегацію старшин закарпатської заграничної армії, - “ген. Свобода, подібно як і іншим разом, був фальшивий від початку до кінця, заявляючи старшинам, що він є п'ятим колесом у возі. Одним словом він так говорив, щоб до нічого не договоритися. Репресії закарпатських українців дальше продовжувалися у різних формах”.[136]
Чехи по війні розпочали брехливу пропаганду, що, мовляв, в чехо-словацькій заграничній армії воювали тільки чехи, словаки і жиди. Про закарпатських українців вони нічого не згадували. Зрозуміла річ, що чеська пропаганда не могла перед світом признатися, що в чсл. армії в СССР було 70-80% закарпатських українців, бо тоді кожному стало б ясно, що це була українська, а не чеська армія.
“Щоб зменшити вклад закарпатських українців в боротьбі за ЧСР, чехи пішли на таку підлу підробку, що навіть зфальшували історичні документи про чсл. армію в СССР. На спільних могилах, де поховані українці, чехи зробили надписи, ніби там поховані чехи, словаки і жиди, імена осіб, які в дійсності не існували в заграничній армії. Адже на протязі всієї фронтової доби чехів згинуло не більше однієї тисячі, а закарпатських українців - 25,000 вбитих і ранених. Найбільші успіхи в цій армії осягнули українці. Чехи і жиди добре знали, що українці не мали іншого виходу, лише воювати в їхній армії, або дістатися москалям на поталу”.[137]
Нормально вояки певної нації, що в боротьбі з ворогом здобувають національну незалежність, є в певній пошані в народі за їхні геройські подвиги, але не так було з карпатськими українцями, які воювали за самостійність ЧСР.
Велика частина закарпатських українців, членів чехо-словацького корпусу після закінчення війни виїхала на Захід. До такого вчинку змусіла їх політична й національна дискримінація. Решта вояків опинилася в Чехії у тяжких соціяльних і політичних обставинах, засуджені на цілковиту асиміляцію, бо закарпатським українцям не дозволено створити ані однієї культурної української організації, школи або видавати газету. Найменший вияв українського руху переслідували органи державної безпеки, які були підпорядковані московському КГБ.
132
[33] Свобода, стор. 310.
133
[34] Тамже, стор. 391.
134
[35] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 81.
135
[36] Тамже, стор. 88.
136
[37] Тамже, стор. 88.
137
[38] Тамже, стор. 88.