Гетьманська Україна
- Автор: Гуржій Олександр Іванович, Чухлиб Тарас Васильевич
- Серия: Україна крізь віки #8
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Альтернатива
- ISBN: 966-7217-26-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Гетьманська Україна». Краткое содержание книги:
(розділи I-IV написав Олександр Гуржій, розділ V - Тарас Чухліб; вступ та висновки - спільно)
Найдовше і в найбільш традиційній формі вони проіснували на Запорожжі, де населення дотримувалося "подлуг старожитных и старейших обычаев". Уся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права. Ними керувалися всі - від курінних отаманів до центрального військового суду. Д.Яворницький, щоправда, із властивою йому звичкою перебільшувати, зазначив, що писаних законів від запорожців годі було й чекати у зв'язку з відносно нетривалою історією Січі й частими воєнними походами, через які козаки просто не "встигали" займатися влаштуванням внутрішніх порядків. Звичаї Війська Запорозького, безперечно, доповнювалися "пришлими" елементами звичаєвих норм інших районів України і, в свою чергу, позначалися на них, впливали на соціальну свідомість жителів Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Півдня тощо.
Звичаї безпосередньо виявлялися в окремих вчинках людей, їхніх уявленнях про "правду" та "справедливість" у тому розумінні, яке панувало серед даного населення й на певному етапі суспільного розвитку.
План зимівника запорожця
Микити Коржа. XVIII cт.
Реакція на явища, подїїв житті була лише показником бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування тотожних їм відносин. Звідси випливає, що творцем звичаїв ставав у цілому "народ" (у вузькому розумінні слова), а не окремі його одиниці або ті його представники, які втілювали "загальні" погляди. Воднораз було б невірно думати, що звичаї виникали тільки в народі як єдиній етнічній спільності. Вони формувалися і в окремих регіонах, областях, місцевостях тощо, які мали свою соціально-економічну та політичну структуру. При цьому повторюваність вчинків місцевих жителів переростала в закономірність - звичку діяти відповідним чином за подібних обставин, а сукупність такого роду дій поступово формувала переконання: в цьому випадку слід поводитися саме так, а не інакше. Серед типових прикладів цього: прилюдне водіння злодія по поселенню з украденою річчю на шиї; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном худоби, яка відбилася від стада, особі, котра її спіймала, а потім повернула назад; виставляння позивачем "могоричу" свідкам - так зване свідочне; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві й т. ін.
Вища судова інстанція на Запорожжі - кошовий суд - під час розгляду майже всіх справ керувалася нормами регіональних звичаїв і міркуваннями "здорового глузду". Оголошувані нею вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг ні скасувати їх, ні змінити. Характерною рисою судочинства на Січі стало те, що судові рішення, надто у формі найсуворіших покарань, наприклад, "страти на горло", виконувалися досить швидко. Обумовлювалося це, головно, невідкладними вимогами воєнного стану, необхідністю терміново виступати в похід, а то й звичайною гарячністю та наполегливістю "козацького духу". Особливо "не жалували" низовики зрадників інтересів Війська Запорозького.
Робота мулярів. XVII cт.
Певна жорстокість кримінально-правових норм, що були чинними на Січі, в цілому не відлякувала людей. Навпаки, їхній побут і звичаї поширювалися в інші райони країни. Більшості українців імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, ідея рівноправності всіх членів суспільства, лицарство і готовність до самопожертви на благо своєї Батьківщини в боротьбі з іноземними поневолювачами.
Функціонували в Україні й так звані церковні звичаї. Під ними розуміли сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але яких обов'язково дотримувалися люди, "побоюючись кари і гніву господнього". У християнській Церкві "традиції", що підтримувалися повсюдно, також не мали "офіційних" письмових підстав. Фактично переказ чи звичай ставали єдиним керівним чинником під час вирішення тих церковно-практичних питань, про які нічого не говорилося в Новому Завіті (наприклад, поведінки в церкві під час богослужіння, займанщини, застосовуваної монастирем, "звиклого послушенства" підданих духовних осіб тощо).
Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише завдяки силі "звички", що відігравала велику роль у релігійній практиці. Наприклад, на Великдень, щойно починали дзвонити до заутрені, всі мешканці села чи міста, не змовляючись, збиралися й рухалися до церкви: хто пішки, а хто на возах. Удома майже ніхто не залишався, навіть малі діти. Кому бракувало місця в храмі, той спинявся під його стінами у дворі й, скинувши шапку, стояв і слухав службу Божу до кінця.