Хто ти?

— Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…

Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.

— Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…

— Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..

Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:

— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…

— Які, мамо?

— Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…

Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні сюїти і ораторії, творити власні пісні.

Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів легенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про древньослов’янського юнака Доброслава. І вдень і вночі переслідувала хлопця та думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті предків, їхні походи і битви. В просторі звучали арії і пісні, ніжні і палкі мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт дніпровського плину.

Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини і чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. В сні він прокидався від могутнього хору древлянських дружинників, тремтів від захоплення перед видіннями жриці Краси…

— Що з тобою, сину? — турбувалася мати. — Ти співаєш вночі, щось мугичеш… Може, захворів?..

Микола сміявся. Оленка лукаво дивилася на нього, розуміючи, в чому справа. Вони йшли з Миколою в ліс і там палко говорили про майбутню оперу, про її героїв, про їх нерозривний зв’язок з сучасністю.

І ось тепер прийшла пора творити. Микола знав — буде все. І опера, і ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малювала яскраві обрії, головоломні перспективи. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали в двері, вікна, сподіваючись на видовище або кіно.

Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, голосним шепотом сказав: