Таємниця п'ястівських орлів

— То це вона стріляла в мене? — знову не витримав Пйотр. — Чому? Адже плита і плівки були знищені!

— Ні, не вона. Брат. Марціняк боявся, що ти запідозрив сестру і співробітничаєш з нами. Пригадуєш свою розмову у Львувеку з сержантом? Здається, ми говорили тоді, що злочинців незабаром розшукаємо, і ти додав щось про пошту й жінку?

— Так, пригадую, — підтвердив Пйотр.

— Того було досить. Марціняк зізнався, що як прийшов за тобою тоді у відділення, то почув під дверима кінець розмови: злочинці, пошта, жінка…

— Але, — перебив його Пйотр, — та розмова стосувалася Моніки…

— Він же всього не чув, тільки оці слова. Був переконаний, що ти знаєш все про його сестру й дружину, тому й хотів тебе застрелити. Гільзи зібрав на світанку, знайшов тільки дві, але не зміг їх викинути. Чому, пояснити сам не може. Часом таке трапляється з злочинцями… Як бачиш, — вів далі Бончковський, — сучасність може постачати такі ж сильні емоції, як і археологія. Погляньмо на справу Марисі, невинної з виду блондинки, але чиє користолюбство вразило усіх нас. Назву лише справи, пов'язані з тобою: викрадення персня, ліхтарів, знищення різьбленого орла, викрадення трьох плит, одержаних тобою від грабаря. Досить! Марисю Марціняк остаточно розкрила поштова машина. Водій з легкістю погодився на «ліву» поїздку, не знаючи, про які пакунки йдеться, але й так само легко видав злочинця, докладно описавши, хто його наймав. Це Марися, звісно, знищила плівку. Кому заплатила за знищення орла, не знаємо. Ну, але важко з першого допиту витягнути з баби все.