Щедрий вечір

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

"Здоров, шибенику!" ― в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ― і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість ― витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!

― Михайлику, Михайлику, го-ов! ― наспівне обізвався біля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.

― Іч, яка ти сьогодні!

― Яка? ― радіє, грає очима і соромиться дівчинка.

― Святешна.

― Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? ― І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.

Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.

― Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.

― У цій? ― одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.

― У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.

― А як тепер тітчин дядько?

― Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

― Тільки не впади.

На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:

― Хіба обійдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.

― Ти б їх мотузочком спутала, ― вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.

― Ти чого? ― здивувалася дівчинка.

― У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.

― Хі-хі-хі, ― злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. ― Втішився, пустомолот!