Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
- Автор: Дефо Даниэль
- Язык: украинский
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо». Краткое содержание книги:
Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував його від собаки. Мені дуже хотілося взяти його з собою, бо я давно вже мріяв піймати одне чи пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м'ясом на той час, коли зовсім витрачу порох і дріб. Я не без труднощів зробив козеняті нашийник і повів його на мотузці, зробленій з прядива від старих канатів, яку я завжди носив з собою. Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув його, &о мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.
Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в своєму гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя були такі неприємні, що мій «дім», як я його звав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи, поки мені судилось лишатись на цьому острові, не відходити від нього далеко.
Я спочивав і від'їдався після своїх блукань майже цілий тиждень. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею — робив клітку для папуги, що стала зовсім ручною й дуже здружилася зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де й покинув, бо воно не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно під'їло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім'ї моїх хатніх тварин і не хотіло покидати мене.
Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, знову я врочисто відсвяткував 30 вересня — другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Цілий день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно мізернішим. Я покірно й щиро подякував богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища й брак людського товариства, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи і заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.
Тепер я почав ясно відчувати, наскільки тодішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, було щасливіше, ніж моє ганебне, повне гріха, бридке колишнє існування. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в момент мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.
Раніше, коли я виходив чи то полювати, чи то оглянути місцевість, моє становище раптом викликало в моїй душі страшенну тугу і серце моє завмирало при думці про ліси, гори та пустелі, де я жив, ув'язнений за вічними засувами та замками океану, у відлюдній глушині, без надії на визволення. Серед надзвичайного душевного спокою такий настрій падав на мене як шторм; я ламав собі руки й плакав по-дитячому. Іноді таке траплялось під час роботи, тоді я сідав, зітхав і годину чи дві дивився в землю. І це було ще гірше для мене, бо якби я міг заплакати, дати собі полегшення словами, то туга, вичерпавши себе, вгамувалася б.
А тепер у мене в голові народжувались інші думки. Я щодня читав слово боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я відкрив біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе» — і відразу ж приклав їх до себе. Чому я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав бог і люди? «Гаразд, — сказав я сам собі, - коли бог не покидає мене, що мені з того, що мене покинув світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив ласку й благословення боже, то це була б незрівнянно більша втрата».