100 чарівних казок світу
- Автор: Фрезер Афанасий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6902-9
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «100 чарівних казок світу». Краткое содержание книги:
Разом із відважними героями казок юний читач політає у скрині, побуває в гостях у Русалоньки, звільнить із ув`язнення чарівну Рапунцель і навчиться справжньої дружби разом із бременськими музиками.
Пригоди починаються!
Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.
– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.
– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.
Брати завмерли від жаху.
– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.
– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.
– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!
– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.
Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.
Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.
– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!
Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.
Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.
– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.
Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.
– А це хто? – І він витяг із-під столу переляканого Хлопчика-мізинчика.
– Це синочки дроворуба, – сказала зблідла господиня тремтливим голосом.
– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, він тут не сам! Ану вилазьте!
– Зачекайте, добродію, – не розгубився Хлопчик-мізинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лісі й залишила для сніданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося ніжнішим.
– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.
Жінка кивнула й відвела братів до комори.
– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.
– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.
Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.
– Випий вина, любий, – запропонувала вона.
Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі його здолав сон.
– Хутчіше, – підганяла його дружина братів. – Він заснув міцно, і все-таки біжіть швидше за вітер, якщо вам дороге життя.
Брати вибігли в прочинені двері й помчали через ліс.
Уранці Людожер прокинувся й відразу відчув страшенний голод. Звичайно, він миттю згадав про сімох хлопчиків, які вже, напевно, розморозилися. Людожер підвівся із лавки й зазирнув у комору.
– Де вони?! – загарчав він розлючено. – Невже дали драла? Жінко, принеси мені семимильні чоботи, від мене втік сніданок!
Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками він за мить пробіг крізь ліси, поля, річки, озера, гори, навіть села й міста.
Нарешті Людожер утомився, спинився, присів на скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.
– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.
Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.
– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?
– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.
Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».
Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.
Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.
Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.
– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.
– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.