Чорний вовк

— Оце був би собака для тебе, Франеку!

Франек. підняв важкі очі і невпевнено подивився на гору. Міркував, як бути з собакою. Адже він там, у себе, завжди один, а коли людина залишається весь час сама, можуть не витримати нерви. А ця потвора хоч гавкнула б.

Він підвівся і важким повільним кроком пішов до групи солдатів.

— Was ist mit ihm?[6] — запитав Рамбоусека Густл Грюнфельд, який знав німецьку мову так само добре, як і чеську, і йому було однаково, якою розмовляти.

— Aber etwas mit dem Hunde[7], —пробурмотів Рамбоусек.

Боузек одійшов від них. Собака на горі його не цікавила. У нього було надто багато своїх турбот: йому знову відмовили у розлученні, а тепер — сьогодні вночі — ця пригода з жінкою, у якої було таке саме біляве волосся, як у його дружини. Він приглушено зітхнув, вирвав травинку і почав її жувати.

Густл Грюнфельд підсів до нього.

— Одруження дуже хороша річ, — сказав він, — тільки якщо воно вдале. Коли ж ні, а здебільшого воно таки невдале, тоді це пекло. Що скажеш?

І через те що Боузек не казав нічого, Густл підвівся і поплентався за Франеком.

Франек тим часом підійшов до капітана і недбало доторкнувся пальцем до козирка на кашкеті.

— Що буде з собакою? — спитав він похмуро.

— Ви ж знаєте, Франеку. — Капітан знизав плечима.

Франек, не розуміючи, подивився на нього. Він не любив, коли його примушували думати. За ці роки одвик думати.

— Якщо живим не візьмемо, здичавіє пес. Перший-ліпший лісник застрелить його за вкрадену козулю, — додав капітан.

— Але ж шкода такого пса, — прогудів Франек.

— Звичайно, шкода.

— А я зовсім самотній, — пробурмотів Франек і без особливої цікавості подивився нагору на Вовка. — Це найбільший звір з усіх, що тут є, — висловив він думку. — Сантиметрів шістдесят п’ять. А сторож — чудовий.

— Хто вас, Франеку, украде в тій вашій самотині? — засміявся капітан.

Франек знову зачудовано подивився на нього.

— Йдеться не про мене. Я б кожному… — Він змахнув величезними, схожими на лопати руками. — Та коли тут на кордоні щось скоїться…

— Для цього вистачить наших собак.

— Учора не вистачило.

Капітан погодився. Вчора і справді собаки підвели. Починаючи з Лізи. А іншим перешкодив дощ.

— А ви б хотіли взяти його собі, Франеку? — втрутився в розмову надпоручик.

— Він йому просто потрібен, — підійшов Густл Грюнфельд. — Така велика хата, а він у ній один як палець. So ist ein schweres Leben, wissens?[8]

Франек звів густі брови і хвилину щось натужно обмірковував. Кожне слово, яке він вимовляв, коштувало для нього великих зусиль, а ще більше клопоту він мав з думками.

— Хотів би, — погодився він нарешті.

Капітан усміхнувся.

— Було б краще, Франеку, якби там, у тій вашій пустині, появилася солідна дружина… — Він замовк. Густі брови Франека враз зійшлися, настовбурчились і полізли вгору. Лісоруб чекав, що капітан скаже ще. Обличчя в нього було насторожене і насуплене. — Ну, нічого, Франеку, — ніяково додав капітан. — То ти про того пса…