Пансіонат «Мірамар»
- Автор: Махфуз Нагиб
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Плачинда
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пансіонат «Мірамар»». Краткое содержание книги:
Довколишній нелад вторгається в затишок пансіонату у вигляді тривіальних любовних інтриг, але він прозирає також у згадках про насерівську революцію і встановлений нею поліційний режим із претензіями на соціалізм, про світ злиднів і розкошів, злочинних афер і цинічного розрахунку, про політичні партії з їх ентузіазмом і глупством і нескінченними партійними чварами, про братів-мусульман, яких герой недолюблює, й комуністів, яких не розуміє.
Микола Рябчук
— Квапливість і страх псують усю радість!
— Мені не подобається те, що ти кажеш.
— Ти погано про мене думаєш.
Вона похитала головою, неначе показала мені, що їй усе зрозуміло, й, посміхнувшись, вийшла.
Мене охопили туга й розчарування, і я гірко вигукнув: «О, якби вона була з доброї родини… якби була освічена й з грошима!»
Настав вечір, коли передавали концерт Умм Кальсум. Я мав можливість прогуляти його в домі Алі Бекіра, крім того, мене запрошував до себе Рафат Амін, та після недовгих роздумів я вирішив нікуди не йти, щоб, лишившись у пансіонаті, краще роззнайомитися з його мешканцями.
На столі вже стояла велика таця із смаженею. Я швиденько хильнув, щоб набратися духу.
За столом усі розмовляли. В свою чергу я розповів леґенду про рід аль-Бухейрі, про свою посаду завідувача звітного відділу. Я не збирався наганяти собі ціну, просто хотів, аби поява великих грошей, які я збирався отримати після авантюри Алі Бекіра, не викликала надмірного інтересу.
Потім — і це справжня пошесть — почалися розмови про політику. «Чи ви чули?» — «Що скажете?» — «Хочете, я скажу, що думаю про це насправді?» Ось коли я зрозумів, що сам є представником революційних сил і що, напевно, мій тут союзник — Мансур Бахі. Ми обмінялись тостами.
Я подивився на Зухру і вирішив, що вона — найсправжнісінька представниця революційних сил.
Пані Маріанна мені подобається не лише тому, що кохається в наших піснях, але й тому, що має веселу вдачу.
Амір Вагді — тінь з минувшини. Він жив у найцікавіший відтинок нашої історії, про який ми майже нічого не знаємо.
А ось Талаба Марзук. Коли він розхвалює досягнення революції, я можу лише дивуватися його блискучому мистецтву мімікрії.
— Отже, ти не віриш ні в рай, ні в пекло?
— Рай — це місце, де людина є в безнадії і користується повагою; пекло — де все навпаки.
Коли Мансур, мов хлопчак, сміявся моїм дотепам, у мене зростала надія, що я зможу знайти дорогу до його серця, а ця гулянка стане першим кроком до нашої дружби. Хусні Алам — це зовсім інше. Дай, Боже, йому здоров’я! Він єдиний приніс вина. Мов тамада, сидячи в своєму кріслі, наливав чарки й гучно реготав. Десь біля півночі Хусні Алам несподівано зник, чим значно збіднив нашу компанію.
Зазвичай, я не дослухався до співу Умм Кальсум і не підспівував їй. Хоча був добряче напідпитку, однак повсякчас хтозна-як відчував присутність Зухри. Достеменно бачив, як вона заходила й виходила, як сиділа під ширмою, спостерігаючи з веселим подивом за нашими пустощами.
Колись я бачив цього чоловіка, сумніву тут не може бути. Він наближався до кав’ярні «Триатон» від вулиці Саада Заглула, а я йшов туди ж, тільки з боку майдану.
За мить я впізнав Талабу Марзука! Вперше бачив його так ошатно одягненим.
Я чемно привітався й запропонував випити по чашечці кави. Він погодився, і ми сіли за столик біля великого вікна, за яким ясніло море. Легенький вітерець грався з пальмовим листям довкола пам’ятника Саадові Заглулу. В блакитній височині з рідкими жаринками сяяло сонце, і його промені виблискували діамантовим переливом. Ми базікали про всяке таке, однак мені дуже хотілося заприятелювати з ним. Десь глибоко в душі я розумів, що така особа не може зостатися без мідяка в гаманці. Цілком можливо, що він не супроти того, щоб якось це використати, однак на заваді стоїть страх.
Тому, варто було розмові повернути до теми про існування, я мовив:
— Хлопцеві, такому як я, неможливо прожити на саму лише зарплату.
— І який із цього вихід?
— Комерція. Я саме думаю про це.
Я почав говорити майже пошепки, немов розповідаючи таємницю.
— Де візьмеш гроші?
— Продам декілька феданів землі — й матиму. А тоді підберу собі партнера, — відповів я.
— Але як тобі вдасться сполучати службові справи з торгівлею?
— Моє гендлювання зостанеться для всіх цілковитою таємницею! — засміявся я.
Він побажав мені успіхів, узяв газету і заглибився в читання, немов і не розмовляв допіру зі мною. Можливо, й справді не надавав особливого значення нашій розмові, а можливо — це була лише гра. Однак я зрозумів достоту, що з ним пива не звариш.
Зненацька Талаба Марзук показав мені великий заголовок — щось про Східну Німеччину.
— Ти, вочевидь, чув про жебрацький стан цієї країни, що особливо впадає у вічі при порівнянні її з Західною Німеччиною.
— Звичайно, — відповів я.
— Росія нічого не може дати своїм сателітам, а ось Америка…
— Однак саме Росія дуже допомогла нам!