У лісі-лісі темному

Я вдячно поглянула на неї, Клер закотила очі, ніби намагалася сказати: «От козляра!».

— Вибачте, — спокійно промовив Том. — Чесно, це ж лише жарт. Перепрошую, якщо когось образив, — і театрально вклонився мені.

— Гаразд, вибачайте, — докинула Фло, — мабуть, почну готувати вечерю.

— Допомога потрібна? — запропонувала Клер, обличчя Фло проясніло. Неймовірна усмішка цілком змінила вираз її обличчя.

— Справді? Це ж усе на твою честь, це ж ти сьогодні королева.

— Не вигадуй, я з радістю щось зроблю.

Клер злізла з дивана, і вони вийшли з кімнати, рука Клер привітно обіймала подругу за плече. Том уважно за тим спостерігав.

— Цікава парочка, — прокоментував він, коли вони зникли з очей.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилась я.

— Не можу зіставити Клер, яку я знаю, з Фло. Вони такі… різні.

Здавалося, зауваження не мало сенсу, адже зовні вони були надзвичайно схожі одна на одну, одягнені в однакову форму із сірих потертих джинсів та смугастих кофтинок. Проте значення його слів я розуміла. Ніна потягнулася.

— Але в них є одна спільна риса.

— Яка?

— Вони обидві думають, що Клер — бісів центр Всесвіту.

Том фиркнув, я ледве стрималася, щоб не розсміятися.

Ніна скоса поглянула темними очима, маленька крива усмішка зачаїлася в кутиках її рота. Вона випрямилася, розправила плечі одним легким рухом.

— Ну гаразд. Треба зателефонувати, щоб не мати потім клопоту, — вона дістала телефон і скривилася. — Зв’язок відсутній. А в тебе, Лі?

Нора. Можна було на пальцях порахувати рази, коли мене не охоплювала одержимість виправити людей.

— Не знаю, — почала нишпорити по кишенях. — Дивно. Ніде нема телефона. Упевнена, що під час стрільби він був зі мною, я ще Твіттер перевіряла. Може, в машині забула. Проте не думаю, що в мене є зв’язок. Від моменту прибуття на телефоні не було жодної поділки. — У тебе ж ніби вранці щось ловило з нашої кімнати?

— Так, — Ніна підняла телефонну слухавку і натиснула кілька разів на важіль. — І досі не працює. Тоді піду нагору, може, на балконі вдасться спіймати кілька поділок. Чи принаймні відправити повідомлення.

— А чому виникла така гостра необхідність зателефонувати? — поцікавився Том.

Ніна заперечила:

— Та наче й не гостра. Просто… знаєш. Я сумую за нею.

— Чесна гра.

Ми обоє провели її поглядом, довгі ноги долають дві сходинки одним кроком. Том зітхнув і розлігся на канапі.

— Брюсові не телефонуватимеш? — запитала в Тома. Він похитав головою.

— Якщо чесно, то ми трохи… як би це назвати. Посварилися. Саме перед моїм від'їздом.

— Ясно, — я спробувала зреагувати нейтрально.

Ніколи не знала, що казати в такі моменти. Ненавиджу, коли люди пхають носа в мої справи, тому вважаю, що й інші відчувають те саме. Але іноді їм хочеться поділитися, вони стають холодними та дивними, і впевненість кудись зникає. Я намагаюся нікого не засуджувати, не допитуватися, але й не відмахуватися від зізнань. Правду кажучи, глибоко в душі мені геть не хочеться слухати їхнє жалюгідне скиглення та розповіді про дивакувату одержимість, проте часом навпаки хочу їх до того змусити. Саме це відчуваю зараз: сиджу, киваю, коментую та обмізковую почуте.