Війна і мир 3-4

Другий голос — середнього на зріст чоловіка років сорока, якого П’єр минулих часів бачив у циганів і знав за нечистого картяра і який, теж змінений мундиром, підступився до П’єра, перебив Адраксіна.

— Та й не час розводитися, — казав голос цього дворянина, — а треба діяти: війна в Росії. Ворог наш іде, щоб погубити Росію, щоб поглумитися з могил наших батьків, щоб забрати дружин, дітей. — Дворянин ударив себе в груди. — Ми всі встанемо, всі поголівно підемо, всі за царя-батечка! — кричав він, вирячивши налиті кров’ю очі. Кілька схвальних голосів почулося з натовпу. — Ми росіяни і не пожаліємо крові своєї для захисту віри, престолу і вітчизни. А бредню треба кинути, якщо ми сини вітчизни. Ми покажемо Європі, як Росія встає за Росію, — кричав дворянин.

П’єр хотів відповідати, та не міг сказати ні слова. Він почував, що звучання його слів, незалежно від того, яку вони містили в собі думку, було менш чутне, ніж звучання слів збудженого дворянина.

Ілля Андрійович схвалював позаду гуртка; деякі жваво оберталися плечем до промовця наприкінці фрази й казали:

— Оце то так! Це так!

П’єр хотів сказати, що він не від того, щоб пожертвувати, чи грішми, чи кріпаками, чи собою, але що треба б йому знати стан справ, щоб допомагати, — та він не міг говорити. Багато голосів кричало й говорило разом, так що Ілля Андрійович не встигав кивати всім; і група збільшувалась, розпадалася, знову сходилася й нарешті з таким гомоном, що аж гуло, рушила у велику залу, до великого столу. П’єру не тільки не вдавалося говорити, але його грубо перебивали, відштовхували, одвертались від нього, як від загального ворога. Це робилося не тому, що незадоволені були змістом його промови, — її і забули після великої кількості промов, що виголошувались за нею, — а для запалення юрмі треба було мати відчутний предмет любові і відчутний предмет ненависті. П’єр зробився цим останнім. Багато промовців говорило після збудженого дворянина, і всі говорили в тому ж тоні. Багато хто говорив прекрасно й оригінально.