Крейдяна Людина
- Автор: Тюдор С. Дж.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4544-0
- Переводчик: Наталья Гоин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Крейдяна Людина». Краткое содержание книги:
— Міккі Купер. Він учора до вас заселився.
— Добре.
Клерк і далі байдуже на мене дивиться.
— Отож, — веду я, — не могли б ви перевірити, чи він зараз у себе?
— А ви не можете йому зателефонувати?
— Він не відповідає, а річ у тім… — Я виймаю з кишені його гаманець. — Учора він забув його у мене вдома. Всередині його ключ-картка і кредитки.
Чекаю, поки молодик осягне всю важливість моїх слів. Мої ноги обростають мохом. Замерзають і тануть льодовики.
— Вибачте, — нарешті озивається він. — Я не розумію.
— Я питаю, ви можете перевірити, чи він благополучно добрався вчора до свого номера. Я хвилююся за нього.
— Он воно що. Вчора була не моя зміна. Вчора тут працювала Джорджія.
— Гаразд. Можливо, якась інформація є у вашому комп’ютері? — Я киваю в бік стародавнього на вигляд комп’ютера, що нидіє на брудному столику в кутку. — Він мав би попросити новий ключ-картку. Має ж бути якийсь запис.
— Ну, можу подивитися.
Він просто випромінює сарказм. Неохоче всідається за стіл і натискає кілька клавіш.
Відтак повертається до мене.
— Ні, нічого.
— Ну то, може, зателефонуєте Джорджії?
Я розумію, що змусити Дадза робити те, що бодай частково не належить до його обов’язків, ой як тяжко. Правду кажучи, складається таке враження, що навіть дихання вимагає від Дадза неабияких зусиль.
— Будь ласка, — прохаю я.
Глибоке зітхання.
— Ну добре.
Він бере телефонну слухавку.
— Привіт, Джорджіє.
Я чекаю.
— Чи приходив минулої ночі без ключа-картки якийсь чувак на ім’я Міккі Купер? Ти не давала йому запасного ключа? Зрозумів. Гаразд. Дякую.
Дадз кладе слухавку і вертається до конторки.
— І? — питаю я.
— Ні. Ваш друг учора не приходив.
1986 рік
Я завжди уявляв, що похорони відбуваються похмурими дощовими днями, коли всі люди в чорному одязі туляться під парасолями.
У день похорону Шона Купера світило сонце — принаймні зранку. І ніхто не був у чорному. Його сім’я попросила всіх одягнути щось блакитне й червоне. Улюблені кольори Шона. Кольори шкільної футбольної команди. Дехто з дітей прийшов у шкільній формі.
Мама обрала для мене нову світло-блакитну сорочку, червону краватку і темні штани.
— Мусиш мати охайний вигляд, Едді. Щоб проявити свою повагу.
Насправді я не хотів проявляти повагу до Шона Купера. Я взагалі не дуже хотів іти на його похорон. Раніше я ніколи не був на похороні. Принаймні я такого не пригадував. Напевно, батьки брали мене на похорон дідуся, але тоді я був дуже маленький. До того ж дідусь був старий. Нічого дивного, коли помирають старі люди. Вони навіть пахнуть так, ніби вже наполовину мертві. Чимось кислим і затхлим.
Смерть спіткала інших, але не таких, як ми, дітей і не тих людей, котрих ми знали. Смерть була чимось абстрактним і дуже далеким. Мабуть, на похороні Шона Купера я вперше відчув на собі липкий і холодний подих смерті. Найбільший її фокус у тому, що вона переконує тебе, ніби її тут зовсім немає. Одначе смерть ховає багато козирів у своїх темних холодних рукавах.
Іти від дому до церкви не більше як десять хвилин. Хотів би я, щоб було довше. Я неквапливо плентався, постійно поправляючи комір сорочки. Мама була одягнена в ту саму блакитну сукню, що й на вечірці Гладкого Ґева, та ще накинула на плечі червоного піджака. Тато чи не вперше убрався в довгі штани, за що я був йому дуже вдячний, і сорочку з червоними квіточками (за яку я був не такий вдячний).
Ми підійшли до церковної брами водночас із Гоппо і його мамою. Ми нечасто бачили маму Гоппо. Хіба що тоді, коли вона їхала кудись автівкою чи прибирала. Того дня вона зібрала розпатлане волосся в пучок. Вона була одягнена в безформну блакитну сукню і взута в зовсім старомодні, добряче стоптані сандалії. Це прозвучить жахливо, але через такий її зовнішній вигляд я дуже радів, що вона не моя мама.
Гоппо мав на собі червону футболку, сині штани від шкільної форми і чорні туфлі. Його густе чорне волосся було зализане на один бік. Він геть не скидався на звичного Гоппо. І це не лише його волосся та охайний одяг. Він видавався схвильованим і якимось напруженим. Він тримав повідок з Мерфі.
— Привіт, Девіде. Привіт, Ґвен, — сказала мама.
А я й не знав, що маму Гоппо звати Ґвен. Моя мама завжди добре запам’ятовувала імена. На відміну від тата. Він полюбляв жартувати, ще до того, як хвороба Альцгеймера цілковито його здолала, що забувати імена людей — це для нього звична справа.