Норвезькі народні казки
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Ольга Дмитриевна Сенюк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Норвезькі народні казки». Краткое содержание книги:
Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається заіграшки, і найнявся до короля.
Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день.
Надвечір хлопець каже старій:
— Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору.
— Почекай до смерку, — мовила стара. — Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх.
Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили.
— Ти стеріг табунець цілий день? — спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього.
— Так, цілий день.
— То скажи мені, що їли й що пили мої лошата?
Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара, і сказав:
— Ось їхня їжа і їхнє питво.
Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть.
Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього.
Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя.
— Не пустимо, — кажуть йому батьки, — поглянь на братову спину, таке й тобі буде.
Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його.
Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору.
Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде.
— Та хочу десь найнятися в найми, — відповів хлопець.
— То ставай до мене пасти семеро лошат, — сказав йому король.
Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють.
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і помчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день.
Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю.
— Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? — спитав його король.
— Ось їхня їжа і ось їхнє питво, — відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою.
Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть.
Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя.
Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ.
— Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат, — сказав він.
Двоє старших братів узяли його на сміх.
— Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся, — казали вони.
— А я однаково піду, — стояв на своєму Пічкур. — Хочу спробувати щастя.
І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому.
Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде.
— Та шукаю, де б найнятися на службу, — відповів Пічкур.
— А звідки ти? — спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки.
Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.