Хроніки Південного
- Автор: Кміт Рімантас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-668-8
- Переводчик: Беатріче Белявців
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Хроніки Південного». Краткое содержание книги:
У перші дні я ходив по селу як мішком прибитий. Ну, самі подумайте — там в нас, у Шяуляї, уже різні дива крокують просто з екрана MTV, з Нью-Йорку у вигляді «Помпи», SEL чи в інших образах, а ти за пару годин їзди опиняєшся у дев’ятнадцятому столітті на околицях Жемайтії.
Тут і починається — з ранку до вечора. Кожного дня одне й те ж саме, і так без кінця: принести від корови молоко, нагодувати курей, собак, випустити курчат, напоїти телят, потерти буряк для свиней, полоти городи, підгортати бульбу, полити все у теплиці, зібрати чорну порічку, зібрати червону порічку, а потім аґрус і вишню, зібрати бджолиний рій, порізати зеймером поліна, а потім наколоти дров і поскладати все у дровітню, викинути зі стайні гній, на пасовиську відремонтувати огорожу, мед відкачати, траву скосити, проходячи луку декілька разів туди і назад, потім все пограбати, привезти, викинути, скласти…
…Зерно змолотили, висипали на подвір’ї — треба розкинути, щоб посушити, тоді провіювати, а тоді все позаносити до комори. А коли тільки випаде вільна хвилинка, тягнуть тебе до лісу за грибами, ягодами, а потім це все потрібно чистити, мити, варити варення, робити консервашку на зиму.
Якщо ягід не знайшов, то наламав гілок з липовим цвітом, і сидиш скубаєш їх вдома. Тільки приліг полежати, одразу двері відчиняються — іди сюди, допоможеш драбину віднести, або коня треба потримати, запрягти, підемо, ґедзів повідганяєш, поки я корову доїтиму… Ганяєш тих ґедзів, а вони тебе гризуть не менш, ніж ту корову. Намагаєшся від себе відганяти, тоді корова починає рогами махати. Якось як махнула — і встромила мені просто у стегно, шрам є досі. Я почав стрибати, наче заєць, корова головою махне — я в бік. Одного разу ми стояли біля паркану, корова змахнула, я з місця як скочив через паркан, зачепився за колючий дріт — шрам на іншій нозі донині.
Якщо ніхто до тебе не зайде і в обід дадуть спокійно подрімати, тільки-но ти почнеш куняти, неодмінно знайдеться муха, яку відганяєш, потім підводишся і намагаєшся прибити, але вона кудись злиняє, але конче з’явиться, коли ти знову ляжеш, і сяде тобі просто на ногу. А коли ти підскочиш і нарешті її заб’єш, сон кудись зникне і встанеш з ліжка весь роздратований.
Там, у «Рабині Ізаурі» є хоч якесь кохання, а тут — без шансів. Лягаєш увечері й знаєш, що завтра рано-вранці тебе розбудять, і поки роса ще не випала, підете косити траву для бичка та теляти. Я привіз декілька книг, думав, почитаю влітку. Коли вже погодився далі вчитися у школі, треба підтягнути оцінки з литовської мови. Кинув у торбу пару детективів і книжку Ерліцкаса. Згадав, що маю його, бо колись мені Едіта подарувала. Вона полюбляла дарувати всілякі незрозумілі речі — то фотку з фотоательє з написом про дружбу і пам’ять, то книжку. Вона ніколи не забувала мого дня народження. Я згадав того Ерліцкаса з тєліка, коли він грав заступника кандидата Вілкайтіса. Я відкрив книгу й усвідомив, що такого ніколи ще не читав, і у школі нам дають читати зовсім інакші книжки. Ви тільки послухайте:
Він неспішно підійшов до мене і запитав із широкою усмішкою:
— Хочеш в морду?
— Не хочу, — кажу, і він ніяковіє.
— Як так — не хочеш? — запитує він весь почервонілий. Я теж червонію.
— Бо дуже сильний дощ, — розгублено оправдовуюся.
На перший погляд, все це — безглуздя, але разом з тим він глузував з різних розпальцованих. Потім той чувак ще здоганяє того бандита, весь у запарці, що засмутив крутого пацана. Каже, ну добре, давай, вали. Але той ще розгубленіше відповідає: ай, може, справді — надто сильний дощ ллє. Все це мені нагадало останній мій вечір у Шяуляї, концерт «Помпи» і дорогу додому під дощем. Тут багато дощу і все здавалось депресивним, але я не міг не реготати. Усе тут відбувалося так, що не збагнеш, що відбувається і чому саме так. Йде дощ, тому все так. Імовірно, що мені не вдається теж добре справи з бабками прокрутити, бо часто дощить.
— Що з тобою сталося? — запитує тітка, яка, мабуть, досі ніколи в житті не чула, як я голосно сміюсь.
— Та нічого, я просто книжку читаю.
— А, ну гаразд, читай, читай.
Однак на селі читати книжку — те ж саме що лежати собі без діла у затінку і колупати пупок. Якщо читаєш — значить, не маєш що до роботи. Люба фігня тут набагато важливіша за книжку. Траву пограбати або потримати косу, поки її відіб’ють. І всім байдуже, що я читаю, щоб покращити свої оцінки. Тут серйозно дивляться лише на серіали, бо їх подивитися — просто свята справа.