Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Ні, — відповіла я. — Я не акторка. Але мені дуже подобається жити з моєю тіткою в «Лілеї».
— Ще б пак, сонечко. У тебе фантастична тітка.
Нашу розмову урвав Артур — він потиснув мені руку, мало її не роздушивши.
— Дуже радий знайомству, Вівіан! — мовив він. — То ти кажеш, що вже давно стала акторкою?
Йому підкорити мене не вдалося.
— Та ні, я взагалі-то не акторка… — почала було пояснювати я, однак Една поклала мені руку на плече й шепнула на вухо, наче найближчій приятельці:
— Не переймайся, Вівіан. Артур часом слухає не дуже уважно, але рано чи пізно він розбереться, що й до чого.
— Ходімо вип’ємо чогось! — запропонувала тітка Пеґ. — Правда, будинок з верандою я забула купити, тому пити будемо в захаращеній вітальні над сценою. Зате зможемо вдавати, нібито сидимо на веранді — Геніальна Пеґ, — сказала Една. — Як же я за тобою сумувала!
Після кількох таць із мартіні мені почало здаватися, що я вже сто років знайома з Едною Паркер Вотсон.
Вона осяяла вітальню своєю чарівною присутністю. Її світле личко й рухливі сірі очі надавали їй схожості з королевою фей. Усе в ній насправді було не таке, як здавалося на перший погляд. Вона була бліда, але не здавалась слабкою чи вразливою. Мініатюрна, тоненька, з вузесенькими плечима, але не крихкотіла. Една мала бадьору, пружну ходу й звичку голосно реготати, і це аж ніяк не поєднувалося з її делікатною постаттю та блідою шкірою.
Худа як патик і така ж міцна — якось так.
Точне джерело її краси було важко визначити, бо зовнішність її не була ідеальна — не така, як у тих дівчат, з якими я пустувала ціле літо. Її лице було круглясте, і вона не мала таких ефектних вилиць, які в той час були в моді. Та й молода вона не була. Їй стукнуло щонайменше п’ятдесят, і вона не намагалася цього приховати. Здалеку важко було сказати, скільки їй років (пізніше я довідалася, що Една до сорока з копійками грала роль Джульєтти — і ніхто на це не нарікав), та коли придивитись, видно було, що шкіра навколо її очей потріскалася тоненькими зморшками, а лінія підборіддя зм’якла. У її по-модному підстриженому волоссі з’явилися сиві пасма. Однак у душі Една була молода.
Словом, мені не вірилося, що переді мною п’ятдесятилітня жінка. А може, вік не мав для неї значення, тому вона ним не переймалася. Проблема з багатьма немолодими акторками в тому, що вони намагаються завадити волі природи, тоді як Едні природа, схоже, не збиралася мстити, і та на неї теж не нарікала.
Утім, найбільшим її даром було душевне тепло. Вона раділа всьому, що бачила, і від цього хотілося бути коло неї, купатися в її радості. Навіть незмінно суворий вираз лиця Олів пом’якшав, коли вона побачила Едну. Вони обнялися як давні подруги — зрештою, вони ними й були. Того вечора я дізналася, що Една, тітка Пеґ та Олів познайомилися на полі бою у Франції: Една належала до британської гастрольної трупи, яка показувала вистави для поранених вояків — ті самі вистави, що їх допомагали ставити тітка Пеґ та Олів.
— Десь на цій планеті, — мовила Една, — є фото, де ми троє стоїмо в польовому шпиталі, і я б усе віддала, щоб знову його побачити. Ми були такі юні! Носили ті страшні робочі сукні без талії.
— Я пам’ятаю те фото, — сказала Олів. — Ми на ньому заляпані болотом.
— Ми вічно були в болоті, Олів, — зауважила Една. — То ж поле бою. Ніколи не забуду, як там було холодно й сиро. А пам’ятаєш, як я мусила сама замішувати собі грим з цегляного порошку і смальцю? Я так боялася виступати перед вояками. Такі в них усіх були страшні рани. Пам’ятаєш, Пеґ, що ти мені сказала? Коли я запитала тебе: «Як я можу співати й танцювати перед тими бідними, зламаними хлопцями?».
— Змилуйся, Едно, сонце, — відповіла тітка Пеґ. — Та я ніколи не пам’ятала й не пам’ятаю, що я коли кажу.
— Ну то я тобі нагадаю. Ось що ти тоді відповіла: «Співай голосніше, Едно. Танцюй жвавіше. Дивись їм просто у вічі». І ще: «Не смій принижувати цих хоробрих хлопців своїм жалем». Так я і вчинила. Голосно співала, жваво танцювала і дивилася їм просто у вічі. І не принизила тих хоробрих хлопців своїм жалем. Але бачить Бог, то було непросто.
— Ти дуже старалася, — схвально мовила Олів.
— То ви, медсестри, старалися, — сказала Една. — Пам’ятаю, як ви всі страждали від дизентерії й обмороження, але попри все підбадьорювали одна одну: «Зате в нас нема заражених ран від багнетів! Вище носа, дівчата!». Ви були справжні геройки. Особливо ти, Олів. Могла з будь-ким із лікарів позмагатися. Я ніколи цього не забуду.
Коли Олів почула цей комплімент, її обличчя зненацька осяяв дуже незвичний вираз. Думаю, то було щастя — хто б міг подумати!