Зламані янголи

— Підійде, — відсторонено сказала вона. — Гадаю, ВШІ не пропустив багато.

— Тоді ви теоретично зможете показати нам те, що ми шукаємо.

Довга, самотня пауза — і я замислився, чи не стирається, бува, дія терапії швидкого завантаження, якій я піддав Вардані. Тоді археологістка розвернулася.

— Так.

Ще одна пауза.

— Звісно. Сюди.

Вона якимось аж надто широким кроком попрямувала схилом пагорба, а її плащ замаяв на вітерці. Я перезирнувся з Гендом, а той знизав плечима під бездоганно пошитим одягом і зробив однією рукою елегантний жест, ніби кажучи «після вас». Шнайдер уже пішов за археологісткою, тож ми почимчикували за ним. Я дозволив Гендові піти першим, а сам залишився позаду, тішачись, коли той ковзав по ухилу в непридатних для цього ландшафту ділових черевиках.

За сто метрів попереду Вардані знайшла вузьку стежку, второвану якоюсь жуйною твариною, й пішла нею вниз, до берега. Вітерець не відставав, віючи на схилі й ворушачи довгу траву так, що застиглі квітки павучої троянди кивали в сонній покорі. Вгорі, здавалося, розходився на спокійному сірому тлі хмарний покрив.

Мені було важко сумістити все це зі своєю останньою поїздкою на Північний рубіж. Уздовж берега в обох напрямках на тисячу кілометрів простягався такий самий ландшафт, але я пам’ятав його слизьким від крові та рідин з гідравлічних систем убитих військових машин. Я пам’ятав рани з оголеного граніту у схилах, осколки, обпалену траву та смертоносні залпи заряджених часток з неба. Я пам’ятав крики.

Ми видерлися на останній ряд пагорбів перед берегом і зупинились, опустивши погляд на берегову лінію з зазублених кам’янистих мисів, що кренилися до моря, ніби напівзатонулі авіаносці. Між цими вивернутими пальцями землі відбивав світло в кількох маленьких неглибоких затоках блискучий бірюзовий пісок. Далі в поверхню подекуди врізалися маленькі острівці та рифи, а берег тягнувся, вигинаючись, на схід, де…

Я зупинився і примружив очі. На східному кінці цієї довгої ділянки берега структура віртуальності наче протерлася й відкривала розмиту сіру латку, схожу на стару сталеву вату. Цю сірість раз-у-раз освітлювало зсередини тьмяно-червоне сяйво.

— Генде, що це таке?

— Отам? — він побачив, куди я показую. — А, отам. Сіра зона.

— Сам бачу, — Вардані та Шнайдер уже зупинилися й дивилися, куди показує моя піднята рука. — Що вона там робить?

Але до певної частини мого «я», ще недавно зануреної в темряву та павутинну зелень голомап і геолокаційних моделей Каррери, вже доходило, що саме. Я відчував, як це передзнання потроху спадає ярами мого розуму, наче уламки породи перед великим обвалом.

Таня Вардані дійшла туди, зовсім трохи випередивши мене.