Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

— А знаєш що, сахіб, — порушив дзвінку тишу Томас і сумно оглянув залу заплаканими очима, — може, давай поговоримо відверто? Сказати, що мене це вкрай заїбало — це нічого не сказати. Варто мені вголос промовити своє ім’я, як одразу стається якась непоборна обставина. Калачакро­вич, скажу тобі чесно — я вже заїбався помирати.

Роби зі мною, що хочеш, але я більше не хочу бути ні павіаном, ні Томасом Яковичем Сиро­тою, ні Банкеєм Йотаку! Хвате з мене. Я — це про­сто слово зі словника Грінченка, і більше нічого. Я ніхто, ніщо і ніяк! І я більше не хочу помирати. Калачакрович, — сказав Томас і твердо підвівся на своїх кривеньких ногах, — я більше ніколи не помру, тому що я ніколи не народжувався. Я той, хто був до того, як з’явився я, і залишуся ним після того, як зникну. Я — це Вічність, що клі­пає тупими баньками у Вічність! Шанті, шанті, шанті! Йдіть всі нахуй!

Публіка ахнула. Залою знову прокотилася могутня хвиля істероїдних зойків і стриманих самадхічних екстазів. Чулося гецання тіл об підлогу. Гриша і Гриша виносили нових фіналістів на двір під баньяни.

— Прівєт, чувак! Шо дєлаєш? — зненацька поз­доровкався Калачакрович з Томасом Йотаку і низько вклонився Банкею Сироті. — Радий вітати вас, майстре! З поверненням! Ми так довго чекали на вас, і нарешті ви знову з нами. Це невимовне щастя!

Цієї самої миті Томас Йотаку і Банкей Сирота остаточно усвідомили обичну істину як вона є. Їх більше не існувало, а був лише той, хто ніколи не помирав, бо ніколи і не народжувався. Ненароджений.

— Калачакрович!