Диво (укр)

Коло пристані на Почайні товкся гулящий київський люд, під пильним наглядом господарів вивантажувалися купецькі лодьї, ліньки погукували маленькі радимичі, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнів, вище, попід гору, курілися кузні, у великих закіптюжених казанах плавили олово і свинець для покрівель, по узвозу до города тягли довгі колоди і камінні брили, повсюду вешталася дітлашня, поважно проходили жони, зодягнені за київською модою так, щоб усе було закрите й приховане, навіть обличчя біліло самою лиш смужкою, де очі, іноді проїздив верхівець з княжої дружини, зблискував зброєю, погрозливо наставляв наперед бороду, відрощену на грецький взірець. Перевізник відразу запримітив, що хлопці вперше попадають до Києва, бо занадто цікаво зирять туди й сюди, та й, опріч того, мають досить дивацький вигляд - з ніг до голови загорнуті в звірині шкури, самі теж наїжачені, мов дики з пущі, в одного через плече лук і два пуки чорних коротеньких стріл, у другого - важезна гудзувата палиця, а на шиї на міцному мотузкові висить ведмежий зуб, штучно вправлений у золото. Прискаливши око, перевізник загарував з прибульців таке, що й самому стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських порядків, бо той, з ведмежим зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до шкіряного міха, метнув звідти просто під ноги перевізникові дорогу шкурку, і обидва, не озираючись, гайнули вгору до города.

Ноги їм наосліп ішли врозкид по піщаній роз'їждженій дорозі, а голови в обох були задрані догори і очі втуплені в те диво, що висіло в небі, мов барвиста хмара. На самому наверші круглої гори, сріблястої від піску знизу і ласкаво-зеленої по бічних спадах, неприступно кострубатилися дубові кліті, завалені темною землею, а за валом біліли чистим струганим деревом просторі будівлі, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате інші будівлі, викладені з сірого, як соколине крило, і з рожевого, мов усміх, каменю, врізалися в саме небо, і теж, як уся гора, круглилися чудними покрівлями, над якими Сивоок відразу постеріг хрести і вхопив свого товариша за руку.

- Поглянь.

- Ге, - сказав Лучук, мовби він уже вдесяте йде до Києва, - ще й не те побачимо…

Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висіла між небом і круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли червінню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від сріблясто-зеленої гори, від Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплій воді, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз.