Зворотний зв’язок
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зворотний зв’язок». Краткое содержание книги:
Кораблі продовжують втрачати швидкість. Спрямовані хвилі антиречовини, перетворюючись у приладах і силових кільцях, доходили до приймачів та електронних перекладачів земного корабля. Так з’явилося це обличчя на екрані, ця жінка, яка здається Іллі знайомою.
Вона переводить погляд на інших астронавтів, потім — знову на Іллю. її брови здивовано піднімаються, потім хмуряться, від чого на чолі збираються зморшки, ніби брижі на узмор’ї. Отже, вона теж пригадує… І також не може пригадати…
— Вашою мовою наша батьківщина називається планетою Невдоволених, — говорить Анто, жінка із антисвіту. — Ми завжди невдоволені тим, що досягли сьогодні. Ми завжди шукаємо.
Їхні погляди знову зустрілися, і юнакові здалося, що вона каже: “І я завжди шукала…”
Він неясно чує, як вона розповідає про свій світ, про історію планети Невдоволених, про вчених і відкриття, про рух народних мас. Він дивиться в її очі, спостерігає, як ворушаться губи. Йому здається, що вони зовсім близько, і він відчуває їх тепло.
Він думає і чує тільки окремі фрази з того, що вона говорить:
— …Один світ бачить людина, стоячи на рівнині. Горизонт близький і чіткий, і мандрівникові здається все ясним і завершеним. Ось там — озеро, а там — починаються гори. Але ось він сходить на згірок — і горизонт розсувається. Те, що здавалось озером, виявляється верхів’ям ріки, те, що здавалося горами, — гаєм. Людина виходить звивистими стежками на круту гору. Вона бачить, що річка впадає в море, що гай — це узлісся. Морська гладінь простяглася на горизонті, але людина вже більше вірить своєму розумові, ніж зорові. Вона знає, що там далеко, куди вона не може заглянути, новий невідомий берег, ліси, гори, люди, і, здобуваючи нову крупинку знання, вона відразу ж сумнівається, шукає підтвердження і заперечення. І в цьому її сила. Вона може йти все далі й далі стежкою пізнання. Віра — притулок сліпих і слабких, сумнів — прапор сміливців і шукачів.
Ілля дивиться на неї захопленими очима. Вона здається йому такою розумною і сміливою… І ці тремтячі яскраві губи… Він знову пропускає повз вуха її розповідь. Він чує лише те, що стосується його мрії:
— …У нас, на батьківщині, є музей Любові, де на стінах вогненними буквами записані імена тих, чиє кохання було великим і чистим. Ті, хто з’єднує своє життя, мусять залишити пам’ять про це: створити щось прекрасне, зробити новий крок в пізнанні природи, відкрити невідому планету, врятувати життя людини…
— І в нас на Землі є тепер такі ж музеї і звичаї, — думає Ілля, здивовано радіючи збігу. — І в одному з музеїв записані імена мого батька і матері, які дали світові новий фотонний двигун. Раніше тільки поети і художники на пам’ять про своє кохання створювали твори. А тепер так роблять усі земляни.
Губи Іллі беззвучно заворушилися. Очі невідривно дивилися на жіноче обличчя. І Ілля зрозумів, де він бачив його — у мріях. Він ще нікого не кохав, але, як часто буває в житті, створив образ коханої в своїй уяві. В ньому злилися риси книжкових героїнь і знайомих жінок.
Він чекав її на вулицях рідного міста, в інститутських залах, на морському березі. А вона зустрілася в космосі. І уява наділила її рисами, яких не вистачало.
Капітан зорельота кидає погляд на схвильоване обличчя Іллі. Що робиться з хлопцем? Чи його так схвилювала розповідь про історію планети Невдоволених, чи…
Капітан бачить сяючі очі юнака і Анто. Він, досвідчена і мудра людина, знає, що для кохання немає меж. Навіть рубіж світу і антисвіту для нього не перешкода. Але що може чекати цих закоханих? Вони ніколи не зможуть зустрітись. Анто не зможе увійти у світ, Ілля — в антисвіт. Один дотик спричинить вибух, перетворення речовини у світло. Кохання без надії на зустріч…
Капітан зітхає. Є й таке кохання. Незважаючи ні на що, воно також буває прекрасним.
Юнак і дівчина дивляться одне на одного. Вони забули про всіх інших. Час зупинився для них.
“Що сказати тобі, кохана? — думає юнак. — Я радий, що ти живеш і що ми зустрілися”.
“Чому ти так безвідривно дивишся на мене, незнайомець? — думає дівчина. — І чому я так хвилююся? Все одно ми ніколи не зможемо зустрітися…”
— Передача закінчена, — суворо звучить голос її батька. — Наступна — через вісім годин за нашим часом.
Зображення жіночого обличчя поступово меркне на екрані. І тоді юнак стає на повний зріст і говорить голосно:
— Я тебе люблю, Анто!
Космонавти слухають ці старі слова і дивляться на Іллю з повагою і жалем…
II
Через вісім годин екран оживає. Замість обличчя Анто — суворе лице її батька. Він говорить: