Друга планета
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Друга планета». Краткое содержание книги:
— Хіба ж ми думали…
— Хоча б зі мною порадились!
Тітка Павлина вже зодягалася.
— Сиди й нікуди не рипайся!
Дверима грюкнула так, що аж будинок здригнувся.
Надворі вже світало. Я важко зітхнув. Що там із Жоркою? І треба ж було мені його послухатися! Наче відчував — так не хотілося з ліжка вилазити.
Ходив з кімнати в кімнату — місця собі не знаходив. Ех, якби оце був махольот! Полетів би до фабрики, ухопив би Жорку — хай стріляють услід! Або щоб цілий загін отаких агресивних істот. Що їх сконструювала тітка Павлина. Я із ними всю оту фабрику дощенту розніс би, а Жорку таки врятував би…
Тільки де я його візьму, той загін?..
Повернулася тітка. Разом із татком. Бігала, виявляється, по нього.
— Ось він, вояка!
Татко теж сердитий на мене. Наче я сам винен в усьому.
— Погано, дуже погано! — сказав татко похмуро.
— Ти думаєш, його вбили? — тітка тривожно.
— Ні… Я боюсь іншого…
Чого “іншого”, татко так і не сказав.
— Сходжу в палац, спробую про все дізнатися. Іще: залишу у вас Ван-Гена. Коли б він тепер чогось не накоїв.
— Він про Жору вже знає?
Татко кивнув головою. Зітхнув, з докором глянув на мене:
— Як же ти так?.. Не міг його зупинити… Ех ти!
Мені оцей докір — у саме серце! Хоч я Жорку й зупиняв. Але хто мені зараз повірить?
Он і Ван-Ген не повірить нізащо. Сидить, вкляклий, — не поворухнеться.
— Ван-Гене, ходімо снідати, — тітка до нього.
Мовчки піднявся, сів до столу.
— Ван-Гене, виделку ж візьміть!
— Узяв.
— Їжте ж, Ван-Гене!
— Ага, я їм… Їм…
І тиць-тиць виделкою поза тарілкою. Ожив лишень, коли татко вернувся.
— Я, на жаль, не помилився, — сказав татко пригнічено. — Жора вже в клітці.
— В клітці?! — охнула тітка Павлина.
— В отій, що на плантації… Де росте держи-дерево… — Таткові, мабуть, зараз дуже важко говорити: Ван-Ген уп’явся у нього поглядом.
— Жерці? — тихо запитала тітка Павлина.
— Вони…
Тут і я пригадав, як ми були в храмі і як старший жрець приставав, щоб оддали йому Жорку. Жертвою для держи-дерева.
В мене аж мороз поза шкірою пішов.
Тітка Павлина вхопила золоту бляху, стяла гарячково надівати.
— Ти куди?
— До Оранга! Я йому скажу!.. Я наконструюю!.. Я ультиматум поставлю!..
— Не треба, — татко натомлено. — Я із ним вже розмовляв.
— Ну, й що?.. Що він сказав?! — закричала тітка Павлина.
— Тут навіть він безсилий, — відповів глухо татко.
— Не вірю! — вигукнула різко тітка Павлина.
— На жаль, так воно й є. З тієї клітки дорога одна… Ніхто не має права випустити з неї на волю. Навіть Оранг. Той проклятий жрець знав, що робив, коли так швидко замкнув Жору до клітки…
Ван-Ген, що був напружений мов струна, раптом пішов до дверей.
Татко наздогнав його, обхопив за плечі.
— Куди ви, Ван-Гене?
— Пустіть! — запручався Ван-Ген, погляд у нього був зовсім безтямний. — Я піду!
— Куди ви підете?
— До сина… У клітку…
Підбігла тітка, стала вмовляти його, а він усе поривався до дверей.
— Ван-Гене, милий, хороший, заспокойтеся, ми щось придумаємо…
— Що ви придумаєте?! — вигукнув болісно Ван-Ген. — Що?! Пустіть, я хочу померти з сином!..
І затрусився в німому плачі…
А я забився в куток. Відчував себе таким винним, таким…
“Я теж піду в оту клітку, — думав похмуро. — Сяду з Жоркою поруч, хай нас разом і кидають…”
— Що ж, — сказав потім татко, — пожурилися, і годі. Треба діяти! Павлино, я знову піду в палац, а ти пильнуй за Ван-Геном.
Татко повернувся аж надвечір.
— Все так само… Але я дещо надумав. — Обличчя у татка вольове й рішуче, він дуже схожий зараз на тітку Павлину. — Ми будемо Жору визволяти. Силою… Ще подивимося, чия візьме!
У тітки Павлйни очі одразу так і загорілися: їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген — і той ожив. Підійідов до татка, жадібно слухає. Ну, а про мене й говорити нема чого! Та я за Жорку у вогонь і у воду!..
— Ви знаєте, що незабаром свято цвітіння держи-дерева?
Знаємо. Будь воно прокляте, оте їхнє свято!
— А що цьому передує, ви знаєте? Ні, цього ми не знаємо.
— Я сам про це довідався лише сьогодні… В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями…
— І сторожа?
— Сторожа навряд… Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше…