З далеких планет [Малюнки В. Авраменко]

3

“…Я опам’ятався від страшенного холоду. Руки й ноги задерев’яніли так, що не можна було ними володати. Я лежав горілиць, і наді мною яскраво сяяли небачені досі сузір’я. Спробував звестися, однак щось чіпко тримало мене. “Як Гуллівер, коли потрапив у полон до ліліпутів”, — майнула думка.

Відчайдушно борсаючись, звільнив трохи праву руку. І одразу все ожило. Різнокольорові вогники забігали навколо мене. З завмерлим серцем я чекав, що мене знову прониже гарячий струмінь болю. Але болю не було.

Видалося, що в світінні вогників є якийсь ритм, але я ніяк не міг зрозуміти його закономірності.

Килим на мить спалахнув сліпучим синім полум’ям, і все поринуло в абсолютну пітьму. Навіть зірки і ті згасли…

Невдовзі відчув, що кудись рухаюсь.

Рухались довго, дуже довго.

Темрява, чорна і густа, як туш, почала трохи розвіюватись. Повз мене пропливали тепер безформні тіні.

Раптом далеко попереду, на обрії, з’явилось темно-червоне з прозеленню полум’я. “Пожежа”, — спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило “сонце”.

Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні килими.

Невдовзі я опинився біля підніжжя вузького піка, що вражав правильністю геометричних форм.

Килими зупинились. Потім хвилин з десять (а може й довше — у мене пропало відчуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверхні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим ковзнув усередину. Через деякий час він знову з’явився і засяяв всіма кольорами веселки. Здавалось, він виголошував мовчазну промову, а решта уважно слухала його…”