Повісті (збірка)
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Повісті (збірка)». Краткое содержание книги:
VI
Проти звичаю я заснув хутко. Спав міцно, але не довго. Ледве почало пробиватись крізь білі прозорі завіси бліде світло, як я прокинувся. Повернувшись до стіни, я спробував був заснути знову, та даремно й пробував. Події минулої ночі всі разом закрутились у моїй уяві й не давали мені спокою. Не пригадаю, котрою ногою я встав з постелі й підійшов до вікна, щоб глянути на фасад цього бридкого лабіринту, де я зустрів таку прекрасну чарівницю.
Підійняв догори завісу, і перше, що мені впало в око, — це старий Прохір. Він ішов через двір з умивальним посудом у руках і з рушником через плече. Ніщо не могло бути мені більше вчас. Значить, Прохір мастак щодо льокайської професії, а з вигляду він зовсім не подібний до члена цього численного, ледачого й розпусного стану. Він більш скидався на скотаря, двірника чи городника, а зовсім не на льокая. І що їй спало на думку приставити до мене такого нецехового слугу? Чи не сказав їй хто, що я терпіти не можу цехових майстрів льокайської справи? Симпатія, ніщо інше! А тимчасом до передньої хати тихо ввійшов мій "личарда"... За хвилину він ледве чутно кахикнув та, одчинивши тихенько двері, показав мені своє лагідне, сухорляве обличчя.
— Добридень вам! — промовив він хрипким дишкантом і додав, розчиняючи двері: — чом же ви не спите?
— Не спиться, Прохоре! — відповів я йому його ж таки мовою.
— Не спиться? — промовив він ледве чутно. — Диво, і в карти не граєте, а не спите. То будемо вмиватись, коли так, — сказав він, становлячи умивальницю на стільці.
— А хіба пани все ще грають у карти? — спитався я в нього.
— Грають, — одповів він лаконічно.
— Молодці, — подумав я теж лаконічно і, милуючись лагідним, сумно усміхненим Прохоровим обличчям, спитав його, чи не був він коли городником або пастухом чужої череди.
— І городником, і пастухом був, — відповів він, допитливо дивлячись на мене.
— А ще чим був? — питав я в його.
— І паламарем, і бурлакою, і кобзаря сліпого водив колись, іще малим. От і в льокаях Бог велів побувать.
Останні слова вимовив він ледве чутно.
Вмившись, я нашвидку, без Прохорової допомоги, вдягся, взяв шапку, палицю й вийшов до сіней.
— Ви мабуть такий самий пан, як я ваш льокай, — промовив Прохор, оглядаючи мене. — Я ще й чобіт не почистив, а ви вже й одяглися.
— Завтра почистиш, Прохоре, — сказав я та й пішов за двері.
— Не заблудіть у наших вертепах, — промовив здогадливий Прохір, причиняючи двері.
Вийшов я на середину широкого двору, вкритого зеленим морогом, і подивився навколо себе. І вві сні не бачив я будинку ориґінальнішого своєю будовою, як той, що його бачив тепер на яві: ні ладу, ні поладу, ні найменшої симетрії. На ввесь будинок двох нема однакових завбільшки. В цілій будівлі якась навмисна бридка різноманітність. Вікна, двері, дах, комин — усе сварилось одне з одним, як пяні баби на базарі. З-поза якоїсь повітки з круглим вікном та з шестикутними дверима виглядали три старі берести, наче троє селян підійшло помилуватись на своє пяне невгамонне подружжя. Усе, що я бачив навколо себе, справді скидалось на базар у час найвищої гарячки. З якою думкою, з якою метою накопичено оцю безглузду бридоту?
Треба ввійти в якнайближчі зносини з Прохором: він повинен знати, хоч із переказів, цього божевільного будівничого. А цікаво було б пізнати такого химерника. Мені здається — тут є щось спільне між панною Доротою й цим будинком. А чи нема ще в народі лєґенди чи пісні про цей Вавилон? Коли є, то Прохор її напевне знає. Гаразд, — будь що будь, а я дійду пуття в оцій безглуздій справі.
А тимчасом я вийшов із двору на широку тополеву алєю, що вчора ми нею вїздили до цього лабіринту. Перейшовши алєю, вийшов я на пригорок. Подивився: навколо ліс непрохідний, з лісу де-не-де рядами в різних напрямках витикались верхівя тополь і в напрямку дому вився ясноблакитний димок. Чи не колишнє це розбишацьке пристановище? — запитав я сам себе й повернувся назад, дивуючись тому, що бачив.
Мені кортіло якось пробратись до саду. Але не знаючи, як це зробити, я розсудливо відклав цю справу до нагоди. Нагоди не довелося довго ждати. З алєї, що нею я був вийшов, а тепер вертався до будинку, мені показалася праворуч вузенька, чи то — як кажуть мої земляки — "вовча стежка". Я використав вовчу стежку й увійшов до темного липового лісу. Пройшовши з сотню кроків, побачив я в лісі овочевий сад без жадної огорожі. Я перейшов через той сад і, мов зачарований лицар, зупинився перед трьома стежками, що розходилися на три сторони. Поміркував трохи й вибрав крайню з лівої руки, що вела, як мені здавалось, до будинку. Стежка, що я вибрав, крутилась серед старої ліщини, поміж якою стирчали теж старі, товсті, гіллясті липи та такі самі суховерхі граби й клени. Усе це було освітлене теплим ранішнім сонцем і, як то пишуть, само просилось під пензель маляра. Але мені було в той час не до малювання, мене цікавило питання, куди заведе мене вовча стежка. Щоб вирішити це питання, я подвоїв ходу і, як тілько подвоїв, наткнувся на товстий білий корінь, що лежав упоперек стежки. Я спинився, підвів голову. Дивлюся й бачу: старий, сухий, величезний клен розгорнув свої голі віті, наче сивий патріярх, що зняв старечі руки над головами чад своїх і молить Всюдисущого про благословенство.