Лукаві замашки
- Автор: Добрянський Павло
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Анекдоты
Электронная книга - «Лукаві замашки». Краткое содержание книги:
Гумористичні та сатиричні оповідання Павла Добрянського гостро й дошкульно часом з їдкою Іронією викривають недоліки в нашому повсякденному житті картають людей з черствою душею та нечистою совістю Авторська позиція чітка і ясна - він вболіває за те, щоб наша світла господа стала ще кращою, чистішою.
Пригадую минулорічну зустріч з Марком Даниловичем, комбайнером з цього села, що й нанашко.
Він тільки-но повернувся з обласної наради передовиків виробництва. Йдемо на польовий стан механізаторів. Дорога в'ється під гору. Мріють окутані сяйвом гори. Внизу легенький вітерець ніжно гладить сіруваті коси достигаючих хлібів. Вдалині дрімає ліс.
- Ото наше газдівство, - показує рукою під ліс, де видніється польовий стан. - Готуємо техніку - скоро жнива.
- Марку Даниловичу, ви б розповіли щось із свого життя.
- Яке там життя було, - спохмурнів комбайнер. - Колись біографія селянської дитини, як правило, зачиналася з газдівських телят. Мусили працювати на багатіїв... Пам'ятаю, мав я тоді десять років. Приженеш, бувало, телята з поля, господар заставляє ще рубати дрова, носити воду, чистити стайню - праця до пізньої ночі. А перед світанком будять тебе:
«Ти диви, розлігся, як пан! Вставай!»
Зірвешся спросоння, вмиєшся і підчікуєш.
«Ти чого це стовбичиш?»
«Просив-бим снідання».
«Люди-и! - заломлює руки газдиня. - Та в цього драба бога в серці немає - худібка голодна реве, а йому аби свої тельбухи набити!»
Трохи підростав - від телят ішов на косовицю, молотив чужий хліб. Як тепер, пригадую отой вересневий ранок тридцять дев'ятого. Сидів я он під тим горбом. Телята розбрелися по царині, внизу потічок шелестить по камінню співанку, сюрчать польові коники. «Якби мені ще до кінця року домучитися тут, - думаю, - може, якихось ліпших газ-дів на другий рік знайду». Отак замріявся, аж це:
«Хлопче, як ваше село називається?»
Підводжу голову. Ні, не сон - переді мною вершник, високий, засмаглий, з зірочкою на кашкеті. Зірвався я з місця.
«Наше село Кринички», - відказую.
Він спішився, іде до мене. Тоді сів поруч і питає:
«Ти чиї телята пасеш?»
«Микити Бовкуна...»
«Жени їх, хлопче, в село, нехай він тепер сам їх пасе, а тобі вчитися треба».
В обід у селі з'явилася кінна частина Червоної Армії. Зустрінути їх вийшли всі від малого до великого. Того ж таки року я пішов до школи. А в селі ділили землю пана Яблонського.
Та недовгим було наше щастя - по землі чорною гадюкою поповзла війна. Підняли голови принишклі було багатії, стрічали завойовників хлібом-сіллю, а наступного дня повісили на майдані трьох активістів села.
«Так буде з кожним, хто підніме руку на наше добро!»- ходили по селі вовками.
Як прийшли наші, мій батько першим подав заяву до колгоспу, мене послали вчитися в школу механізації. Через рік батько загинув від бандитських рук. Я ж повернувся до села: спочатку на тракторі працював, потім пересів на комбайн. Ото й вам уся біографія...
- А діти?
- Діти, як у всіх: донька медичний інститут закінчила, син в авіаційному училищі.
Ось вам і життя: хіба думала тоді в холодній, закуреній хаті дружина Данила Куріпки, що її внук полетить до Сонця!
Десь далеко в горах загуркотіло, із-за вершин ліниво виповзла темно-синя хмара і зачепилася за верхівки смерек. Почала битися розчепіреними крилами - хотіла вирватися на простір, та, видно, не мала сили.
- Оце, абисьте знали, - підводиться Василь Іванович, - уже як вуйко ведмідь люльку закурив, без дощу не обійтися.
Підводжуся й собі, починаю збиратися.
- Куди ви? - дивується господар.
- У село, поки погода. Там уже собі раду дам.
- Отямтеся, чоловіче: не вспієте й до того дерева добігти, як піде дощ.
І справді, не встигли ми дійти до хатини - небо враз заволокло хмарами і пішов рясний дощ.
Кімната чепурненько прибрана, біля вікна примостився невеличкий столик, під стіною ліжко, в куті снопики висушеного зілля.
- Щось таке, ні обід, ні вечеря, але перекусити треба, - каже господар і ставить на стіл наїдки.
Не голіруч приїхав і я, додаю і свої пожитки.
- Як ви, Василю Івановичу, подивитеся на оцю штуку? - показую невеличку пляшечку віскі.
- Чи я знаю, - розводить той руками, - як лишимо її так, як є, - ніхто не повірить, аби й присягалися. То вже най діє воля божа.
Випили.
- Купували в Івано-Франківську?
- Ні, зі Львова привіз.
- Давненько я там не бував... Перший раз був ще тоді, як настали такі дні, що посполите панство сказилося: тиснуло на хлопа що було сили. Мали ми громадський ліс, свою толоку. І раптом пан Яб-лонський десь вишкрябав в архівах, що тим усім колись володів його батько. У воєводстві його підтримали, і ми лишилися без нічого. Тишком-нишком люди порадилися між собою, написали папір
до львівських «Вікон», та поштою боялися відіслати, аби хтось не перехопив. Прийшли до мене і просять: