Храм на болоті

— Я ж казав, що цікавлюсь… — почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак — гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

— Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола — Волхвиною, але у сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото — на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого — на Козячий, а Криваве Болото — на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь… Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ятства, якими затяжними і нещадними — епідемії і людомори, кривавими та нищівними — війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна — Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти — люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного — проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.