Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Йоссар’ян, як міг, намагався йому допомогти.
— Та не будь же ти таким йолопом, — радив Йоссар’ян Мудренджерові, коли вони обидва стали курсантами військово-повітряного училища в місті Санта-Анна, штат Каліфорнія.
— Я повинен йому це сказати, — наполягав Мудренджер.
Вони сиділи поруч на трибунах учбового плацу і стежили за лейтенантом Шайскопфом, який бушував унизу, бігаючи туди й сюди, подібний до короля Ліра, — тільки без бороди.
— Я повинен йому це сказати, — наполягав Мудренджер.
— За що? — волав до неба лейтенант Шайскопф.
— Сиди тихо, йолопе, — по-батьківськи порадив Мудренджерові Йоссар’ян.
— Нічого ти не розумієш, — уперто огризнувся Мудренджер.
— Зате я знаю, що тут роблять з розумниками, йолопе.
Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготів зубами. Його гумові щоки страдницьки здригалися, немов од пекучого болю. А пекло й боліло йому від того ганебно низького рівня бойового духу, який демонстрували курсанти його ескадрильї — на недільних оглядах-парадах вони марширували гірше за всіх! їхній бойовий дух був низький тому, що вони не просто нехтували маршируванням на недільних оглядах-парадах, а робили це на знак протесту, бо лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати взводних командирів із своїх лав, а призначив взводних сам.
— Може, хто мені пояснить, — благав лейтенант Шайскопф. — Коли я в чомусь винуватий, то я хочу це почути.
— Він хоче, щоб йому хтось це сказав, — затявся Мудренджер.
— Він хоче, щоб ніхто не розумував, йолопе, — відповів Йоссар’ян.
— Ти що, глухий? — не вгавав Мудренджер.
— Глухий не я, — озвався Йоссар’ян. — А от ти, видно, не чув, як він сотні раз казав нам, голосно й виразно, щоб ми не розумували, якщо не хочемо дізнатись, по чім фунт лиха.
— Я нікого не покараю, — божився лейтенант Шайскопф.
— Він нікого не покарає,— мовив Мудренджер.
— Скажи, і він тебе каструє,— відповів Йоссар’ян.
— Клянусь богом, з вашої голови й волосинка не впаде, — присягався лейтенант Шайскопф. — Я буду довіку вдячний тому, хто скаже мені всю правду.
— Він зненавидить тебе на все життя, — сказав Йоссар’ян. — Він ненавидітиме тебе до останнього подиху.
Лейтенант Шайскопф свого часу закінчив курси з підготовки офіцерів запасу і щиро зрадів, коли почалась війна — вона давала йому змогу щодня надягати військову форму й відрубно, по-військовому рявкати: «Солдати!» — до гурту шмаркачів, які на вісім тижнів потрапляли до його пазурів дорогою на велику бойню.
Амбітний, геть позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф ставився до своїх обов’язків із винятковою серйозністю і посміхався лише тоді, коли хто-небудь із його суперників — офіцерів Санта-Аннського льотного училища — ламав собі ногу або скручував в’язи. Лейтенант Шайскопф мав слабкий зір і хронічний гайморит, це робило для нього війну особливо захоплюючою пригодою, бо він міг не боятися, що його відправлять кудись за океан.
Найкраще, що було в лейтенанта Шайскопфа, — це його жіночка, місіс Шайскопф, а найкраще, що було в місіс Шайскопф — це її подруга Дорі Дай, яка служила в Жіночому допоміжному корпусі, носила гарненьку уніформу й давала всім, кому й коли тільки могла; ту уніформу щосуботи позичала в неї місіс Шайскопф, надягала на себе, а потім скидала на перше ж прохання першого-ліпшого курсанта чоловікової ескадрильї, тільки б той мав до неї охоту.
Дорі Дай, жвава руденька зеленоока блудничка, найбільше полюбляла давати в ангарах, телефонних будках, вартівнях та автофургонах. Не було вже нічого такого, чого б вона не встигла попробувати і чого б не хотіла спробувати ще раз. То була безсоромна, тендітна, активна дев’ятнадцятирічна бестія. Через оцю маленьку Дорі Дай десятки самовпевнених самців наживали комплексу неповноцінності і починали люто зневажати себе, пригадуючи, як безпардонно вона їх заарканила, видоїла й кинула геть, мов вичавлений лимон. Ясна річ, Йоссар’ян боготворив Дорі Дай; вона не мала собі рівних у цих справах, а сам він, за її словами, був лише «так собі». Йоссар’яна кидало в жар, коли він згадував ту шовковисту шкіру та м’яку пружність її тіла, яке він геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дала і йому. Йоссар’ян так боготворив Дорі Дай, що кожної суботи накидався, немов скажений, на дружину лейтенанта Шайскопфа, аби хоч у такий спосіб відплатити лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Мудренджерові.