Сіддхартха
- Автор: Гессе Герман
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сіддхартха». Краткое содержание книги:
Оцифровано за виданням: Гессе Г. Сіддхартха: Повість; Степовий вовк: Роман: Пер. з нім.― К.: Молодь, 1992. - 256 с.
Перша частина виданої книги - повість Сіддхарха
Сіддхартха нахилився, підняв із землі камінця, зважив його в руці.
— Оце,— мовив лукаво він,— камінець. А настане час, і він мабуть, зробиться землею, а з землі — рослиною, чи твариною, чи людиною. А колись я б сказав: «Цей камінець — просто собі камінець, він нічого не варт, він належить світові Майї. Та позаяк у коловороті перевтілень він може стати, либонь, і людиною, й духом, то я надаю ваги і йому». Отак, мабуть, я міркував би колись. Одначе тепер я міркую собі: «Цей камінець — камінець, але він і тварина, він і бог, він і Будда, я не шаную його й не люблю не через те, що колись він може стати тим чи тим, а через те, що він уже давно й завше всім цим є. І саме те, що він — камінець, що тепер, нині, він являється мені камінцем, саме тому я його люблю й бачу значення й смисл у кожному з його прожилок та заглиблень, у його жовтизні, в сіризні, у твердості, у звуці, що, його камінець видає, коли я ним по чомусь постукаю, у тому, яка суха чи волога його поверхня. 6 камінці, що, як візьмеш у руку, здаються на дотик олією або милом, а інші — мов листя, а ще інші — наче пісок, і кожен із них особливий і по-своєму вимовляє «Ом», і кожен із них — Брахман, але водночас і такою самою мірою він і камінець, а на дотик — як олія чи мило, і саме це мені до вподоби й здається чудом і гідним того, що перед ним схилялись... Але більш я про це, з твого дозволу, не говоритиму. Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим... Авжеж, і це теж дуже добре, це мені теж до вподоби, і я дуже згодний ще й ось із чим: у тому, що одному здається багатством і мудрістю, хтось інший завше вбачає глупство.
Мовчки слухав Говінда.
— Нащо ти розказав мені про камінець? — нерішуче спитав він згодом.
— Це вийшло в мене мимоволі. А може, я хотів сказати, що якраз люблю камінця, і річку, й усі ці речі, які ми бачимо і в яких можемо вчитися. Так, Говіндо, я можу полюбити камінця так само, як і дерево чи шматок кори. Це — речі, а речі можна любити. А от слів я любити не можу. Тим-то всілякі вчення для мене — ніщо, на дотик вони ні тверді, ні м’які, не мають кольору, запаху, смаку, не мають країв — слова, та й годі. І, може, це саме те, що не дає тобі знайти мир і спокій,— оці слова й слова... Бо й спасіння та доброчесність, сансара й нірвана — усе це тільки слова, Говіндо. Немає такої речі що була б нірваною; є лише слово «нірвана».
І промовив Говінда:
— Нірвана, друже,— не тільки слово. Це — думка.
— Може, й думка,— провадив Сіддхартха.— Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він учився, той голос виховував його і вчив, річка йому здавалася богом, і роками чоловік не здогадувавсь, що кожен вітрець, кожна хмарка, кожна пташка, кожна мурашка достоту така сама божественна, стільки ж знає і так само може повчити, як і ним шанована річка. Та коли цей святий пішов у ліси, він усе зрозумів, зрозумів більше за тебе й мене,— без учителів, без книжок, а лиш завдяки тому, що вірив у річку.
Озвався Говінда:
Але те, що ти називаєш «речі» — це щось дійсне, щось справжнє? Чи всього лиш ілюзія Майї, тільки видимість і омана? Оцей камінець, твоє дерево, річка — усе це дійсне?
— І це також,—- відповів Сіддхартха,—турбує мене не дуже. Видимість ці речі чи не видимість — байдуже; я ж бо теж така сама видимість, тож вони подібні до мене. Через це я їх так і люблю та шаную, що вони подібні до мене. Тим-то я можу їх полюбити. А ось і вчення, з-якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов’ю, захватом і шанобою.