Вогненні стовпи
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4557-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогненні стовпи». Краткое содержание книги:
“Вогненні стовпи” – світла данина пам’яті тим, хто віддав життя за незалежність України, воюючи в лавах УПА. Це розповідь про нашу справжню історію, про нашу українськість, про те, на чому тримається Дух нашої нації. Кілька поколінь в Україні виросло без правдивої інформації про УПА. Маємо щасливу нагоду заповнити цю прогалину в історії і нашій свідомості.
«Такої влади нам треба! — гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, він подає крамареві лише червінця, а забирає п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії. — Мой, та за тої засраної Польщі лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих — цілий метер жита! Йо, така влада нам штимує!»
Мужва не просто пиячить, сміливіші закладаються за горілку в будь–що: один піднімає на руках бочку з гасом, інший їсть мило і, вигравши заклад, миттю вибігає з крамниці, на ходу розв’язуючи очкур на гачах, інший — то вже Йосип Кобацький, хто б іще — бере рекорд по спусканні повітря, проте програє, бо перднув тільки тридцять сім разів, а не сорок; дурний регіт стрясає смердючою крамницею, і врешті зогиджений Мирон втікає додому, бо щось сталося з людьми таке — що встидно…
Та минає кілька тижнів п’яної втіхи, і люди раптом тверезіють: чоловіків женуть на шарваркову безплатну роботу — на дороги й лісоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що ніхто того ні сплатити, ні здати неспроможний; у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки — записуйся і віддавай до спілки худобу і реманент; дідича Огоновського з Волового вивозять у Сибір, а далі — то в одному, то в іншому селі — почали вже вивозити й куркулів, а той куркуль мав не більше десяти моргів пісного ґрунту; потім уже ніхто нічого не може зрозуміти: повально арештовують не тільки просвітян, а й комуністів; у коломийській середній школі, де вчаться Юлія й Богдан, арештовують учнів старших класів, — і ходить з кута в кут по хаті зажурений, аж зчорнілий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вірили газетам, — і про голод, і про терор у Радянському Союзі.
У Шинкаруків замешкала молода вродлива вчителька з Полтавщини — Марфа Яківна, і западає в домі вчителя гнітюча мовчанка: всі бояться Марфи, хоч Миронові вона дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє Мирона з кімнати, коли він увечері сідав ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського; учителька помічає, що їй не довіряють, й намагається порозумітися з сім’єю боднарівського вчителя.
«Мої дід і баба, — врешті зважилася сказати, — померли голодною смертю тридцять третього».
«А що — був голод?» — вдає простачка Шинкарук.
«Я розкажу вам анекдот, добре? — гірко всміхнулася Марфа Яківна. — Питають селяни партприкріпленого, що таке п’ятирічка. “А он, — показав він на цвинтар, — якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше, а то ще й перевиконаємо план”».
У хаті — мовчанка. З кожним днем все більше тужавіє й навалюється на людей страх — безперервний і липкий.
І врешті — несподівана вістка: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, Шинкарук не затримує, цілує її в щоку на прощання й каже:
«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в божество найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви не раз говорили: Сталін усього не знає. Ні, він знав усе: терор — то справа його рук. Тож запам’ятайте, ця страшна влада не має права на існування!»
«Так ось який ви…» — тільки й сказала Марфа і подалася пішки до Коломиї.
Мирон перестав читати, підвів голову… Отакий перший розділ: Мирон, звичайно, знає, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станіславові тюрму, коли відступили більшовики, й винесли на подвір’я змасакровані трупи; на ратуші майорить синьо–жовтий прапор, по селах організовуються «січі» — хлопці марширують, співають, готуються вступати до українського війська, та німці знімають прапори, забороняють екзецирки, і врешті народжується в Галичині нова пісня: «Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…»
Йосафат дивувався, що Мирон не боїться писати такі речі. «Невже ти думаєш, що совіти так і залишаться за Прутом і ніколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повість прочитають вони?» — «Рукопис можна заховати…» — «Тоді яка з нього користь?» — «Так вічно не буде:
совіти ще повернуться в свої Сибіри, — всі ж говорять, що розпочнеться Третя світова війна». — «А якщо не розпочнеться — як маємо далі жити?» — «Сільські хлопці пішли в партизани, й ми підемо». — «І всі мають загинути за Україну, а Україна — то хто, як не ми?» — «Та невже ми будемо змушені розбудовувати Україну більшовицьку?» — «А як іншої немає, то що робити? Треба працювати: хто стане військовим, хто вченим математиком, ще інший інженером або винахідником — і так виживатиме народ». — «Тільки для письменників не буде місця на нашій землі — а чи може існувати нація без літератури?» — «Письменники хай досліджують історію народу…» — «Цього мало: люди мусять знати правду про нинішній день. І тому треба писати про все, що сьогодні відбувається, скоріше чи пізніше написане побачить світ». — «Може й так…»