Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Звичайно! Я вельми вам вдячний, дорогий мосьє де ла Граммоне, за виявлену мені честь.
— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я стану одним з ваших поручників?
— Буду безмежно вдячний вам! — Василь уклонився.
— Поручитися за вас ласкаво погодився також мосьє Жан-Поль Маріньє.
— Мені дуже приємно чути це!
У невеликому круглому залі за довгим столом, застеленим зеленим сукном, розташувалися члени правління. Вони, мов судді, статечно сиділи на стільцях з високими спинками. Попереду — нечисленні гості, серед яких Василь помітив своїх знайомих — Ганса Вебера і Сар'яна.
Де ла Граммон відкрив засідання. Першим він надав слово голові жюрі, який оголосив ухвалу і вручив Василеві кришталеву вазу та грамоту в сап'яновій палітурці.
Повідомлення про прийом пана Кочека в члени Паризького, тенісного клубу було сприйнято одностайними схвальними оплесками.
— Я щасливий, — сказав Василь, — що мені випала честь бути прийнятим у члени тенісного клубу, який об'єднує видатних спортсменів Франції. Дозволю собі запевнити вас, пане президенте, панове члени правління і шановні гості, що високо триматиму прапор — тепер я вже можу сказати — нашого клубу і свято берегтиму честь спортсмена!
За традицією було дано банкет на честь переможця турніру і нового члена клубу.
Пізніше, коли Василь ішов до своєї машини, його наздогнав Сар'ян і взяв під руку.
— Вам здорово пощастило! — сказав він. — Стати членом Паризького тенісного клубу — то доступно не всім, не кажучи вже про іноземців.
— Чим же це пояснити?
— Насамперед тим, що ви показали прекрасну гру, а клубові важливо мати першокласного гравця. Навесні майбутнього року відбудеться чемпіонат Європи з теніса. Та й симпатія відіграє не останню роль майже в усіх справах…
Повз них пройшов Ганс Вебер і попрощався, скинувши капелюха.
Коли він був уже далеко, журналіст, стишивши голос, сказав:
— Майте на увазі, Ганс Вебер хоч і німець, проте порядна людина. Він переконаний антифашист, але змушений це приховувати…
— Звідки ви знаєте?
— Я знаю багато чого, не тільки про Вебера. Така вже моя професія… Між іншим, за словами Вебера, — а йому можна вірити, — питання про прихід у Німеччині до влади Гітлера уже вирішено. Останніми днями ведуть переговори представники фон Папена і Гітлера. Гадають, що найближчим часом вони влаштують особисту зустріч і домовляться про все… І знаєте, що найпікантніше? Французький уряд, не діставши підтримки в англійців і побоюючись опинитися в ізоляції перед лицем страшного ворога, заздалегідь примирився з можливістю фашизації Німеччини. Учора пізно вночі відбулося закрите засідання французького кабінету, де постановили не вживати ніяких заходів, які могли б роздратувати верховодів націонал-соціалістського руху в Німеччині. Вже відповідно проінструктовано французького посла в Берліні Франсуа Понсе…
— Але ж це самогубство!..
— Бачте, у Франції є політики, які сподіваються, що Гітлер, прийшовши до влади, шукатиме життєвих просторів для Німеччини на Сході. Іншими слонами, націонал-соціалісти, люті вороги більшовизму, насамперед нападуть на Радянський Союз. А це вигідно декому у Франції.
— Я, здається, мав нагоду говорити вам, що поганенько розуміюсь на політиці. А проте аби згодом це не обернулося проти самої Франції.
— Ах боже мій, усе може бути! — Журналіст зупинив таксі, що проїжджало повз них, попрощався з Василем і сів у машину.
Нудно падав мокрий сніг з дощем, проймав холодний вітер. Цього пізнього часу, коли закінчилися спектаклі в театрах, погасли лампочки в концертних залах, спустіли кафе та ресторани, перехожих було порівняно мало. Зате автомобілі усяких марок, барв, форм і розмірів загатили центральні вулиці, і Василеві доводилося бути обережним. Він їхав зі швидкістю не більше п'ятнадцяти, кілометрів на годину, проклинаючи тісняву сучасних міст.
Сидячи за кермом і напружено, до болю в очах, стежачи за мигтінням фар автомашин, які повзли попереду, Василь думав про те, що відтепер він постійно одержуватиме по пошті кореспонденцію — листи, запрошення клубу, — і це неабияка обставина в його становищі. Велика кількість кореспонденції піднесе його авторитет в очах сусідів, особливо в очах консьєржки. І тепер він зможе додати до слова «комерсант» на своїй візитній картці ще слова — «член тенісного клубу». Це вже звучить: увесь Париж знає, що до цього привілейованого клубу незаможних людей не приймають — там членські внески становлять річний заробіток робітника середньої кваліфікації.