Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
— Яке щастя, що я зустрів тебе в лікарні! — раптом каже Клузйо.
— Пощастило не тільки тобі, а й мені, що ти прийшов до лікарні.
Я думаю про Дега й Фернандеса. Якби вони згодилися, то сьогодні були б з нами.
— В цьому нема певності, — каже Клузйо. — Ти, мабуть, ніяк не зміг би сам у визначений час заманити до палати тюремника.
— Еге ж, Матюрет став нам у великій пригоді, і я радий, що взяв його з собою, він вірна людина, відважний і спритний хлопець.
— Дякую, — каже Матюрет, — дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви повірили мені. Я постараюсь виправдати ваше довір’я.
— А як іще мені хотілося б, аби тут були Франсуа Сьєрра й Галгані, — кажу я.
— Обставини так склалися, Метелику, що взяти їх з собою було неможливо. Звісно, якби Жезюс виявився порядною людиною й забезпечив нас добрим човном, то ми могли б зачекати на них у сховку, а Жезюс допоміг би їм утекти й привів би їх до нас. Зрештою, вони знають тебе й добре розуміють: коли ти не послав когось по них, то це тому, що зробити це було неможливо.
— До речі, Матюрете, яким чином ти опинився в тій палаті з посиленим наглядом?
— Я не знав, що я засланець. Я пішов до лікаря, бо в мене боліло горло, й до того ж хотілося пройтись; а лікар, побачивши мене, сказав: «Бачу з твоєї карточки, що тебе засилають на острови. За віщо?»— «Я й сам не знаю, лікарю. А що воно таке «засилають»?» — «Гаразд. Я кладу тебе до лікарні». Ось так я й опинився в тій палаті.
— Йому забаглося зробити тобі послугу, — каже Клузйо.
Йди знай, чому він це зробив. Мабуть, тепер він думає: «Мій підопічний з гарною пикою хлопчика з церковного хору не такий уже й дурненький, якщо накивав п’ятами».
Ми ще довго теревенимо. Зрештою я кажу:
— Хтозна, чи ми зустрінемо Жюло Молотобійця. Мабуть, він уже далеко зайшов, принаймні якщо не причаївся десь у джунглях.
— Я, вирушаючи, — каже Клузйо, — залишив цидулку під подушкою: «Пішов, не зоставивши адреси».
І ми всі зареготали.
П'ять днів ми пливемо без пригод. Удень за компас мені править сонце, що котиться по небу із сходу на захід. А вночі я користуюсь компасом. Уранці шостого дня нас вітає яскраве сонце. Море раптом заспокоюється, неподалік в] д нас у воді кружляє рибина. Я знемагаю від утоми. Цієї ночі Матюрет витирав мені мокрою ганчіркою обличчя, проте все ж таки я заснув. Тоді Клузйо припік мене цигаркою. І ось тепер, коли настала глибока тиша, я вирішую поспати. Ми згортаємо вітрило та клівер і лишаємо тільки штормовий фок. Сховавшись на дні човна від сонця, я сплю без задніх ніг. Потім Матюрет розбуркує мене й каже:
— Вже полудень або й перша година. Я буджу тебе, бо потягло холодом, а на обрії — там, звідки віє вітер, — стає темно.
Я підводжуся й сідаю на своє місце. Ми підіймаємо клівер, і човен лине спокійним морем. Позад мене, на сході, западає темрява, а вітер усе свіжішає й свіжішає. Човен досить швидко пливе тільки під клівером та штормовим фоком. Я міцно зв’язую вітрило, згорнуте довкола щогли.
— Тримайтеся, хлопці! Буде шторм.
Падають перші великі краплі. Темрява насувається надзвичайно швидко, і не минає й чверть години, як вона майже наздоганяє човен. Налітає шалений вітер. Зненацька, наче за помахом чарівної палички, здіймаються пінисті гребені, зникає сонце, дощ ллє мов із відра, довкола нічогісінько не видно, а хвилі, б’ючись об борт, сиплють мені в обличчя снопи бризок. Це — шторм, перший шторм у моєму житті з усіма фанфарами розбурханої природи'— громом, блискавками, дощем, хвилями, завиванням вітру над нами й довкола нас.
Човен, ніби соломина, злітає на височенні хвилі й падає в такі глибочезні провалля, що, здається, уже й не вибереться з них. І все ж, незважаючи на ці карколомні пірнання, він знову злітає на гребені. Я тримаю стерно обіруч. Непогано було б, думаю собі, бодай трохи поборотися з отією високою хвилею, яка котиться нам назустріч, і повертаю човна так, щоб розітнути її носом. Але роблю це надто швидко й зачерпую бортом чимало води. Речі на дні підпливають — у човні по коліна води. Спересердя я мимоволі повертаю човна боком до хвилі. Цей маневр виявляється дуже небезпечним — човен так нахиляється, що мало не перекидається, і сам виливає майже всю воду.