Твори у 12 томах. Том 09

Сексон глянула на Біллі: його спокійні очі враз блиснули крицевим полиском, він стиснув бабі руки, та випустила Мері й подалася назад. У цю мить надбіг перший з її заступників. Де вже було йому розбирати, хто тут винен, а хто ні. Досить того, що він бачив, як жінка метнулася від Біллі, і чув, як вона верещить із болю; а що той біль був радше уявний — дарма.

— Це непорозуміння! — поспішив гукнути Біллі.— Ми перепрошуємо, товаришу, стривайте…

Ірландець важко заміривсь. Біллі нахилився, обірвавши перепросини, і в ту мить, коли важенний кулак майнув над його головою, своєю лівою рукою зацідив нападникові у щелепи. Здоровань ірландець поточився набік і заборсався над краєм узгір’я. Ледь намігся він звестися на ноги, як Вертів кулак знову вивів його з рівноваги, і він котком покотився вниз по сухій низькій траві слизького узбіччя.

Берт був страшний.

— І тобі, стара відьмо, туди дорога! — закричав він, штовхаючи жінку на край зрадливого схилу. ще троє заводіяк вискочило з-за кущів.

Тим часом Біллі сховав Сексон за дачного стола. Мері, мало не в істериці, полохливо горнулася до нього, але він, не довго вагаючись, переправив її через стіл до Сексон.

— Ану, підходьте сюди, сюди, капловухі! — гукав Берт на ворогів, розпалений жадобою помсти: чорні очі йому дико блищали, а засмагле обличчя налилося гарячою

кров’ю. — Ану, сюди, покидь ви мізерна! Побачите, що таке Гетісберг! Ми вам покажемо, що американці ще не перевелися!

— Заткай пельку! Ми ж не можемо битись, коли тут дівчата! — із серця гукнув Біллі, і, не залишаючи своєї позиції біля столу, обернувся до трьох оборонців, які на мить розгубилися, коли побачили, що нема кого обороняти.

— Забирайтесь до дідька, хлопці. Ми не хочемо сваритись. Ви помилилися. Нам до цієї бійки байдуже. Ми битися не збираємось — уторопали?

Вони ще вагалися; і Біллі, може, й досяг би свого, якби саме в цей момент, на нещастя, чоловік, що допіру був покотився схилом, не виринув знов із-за краю, безпорадно рачкуючи по узбіччі. Лице йому було скривавлене. Берт наскочив на нього й знову шпурнув униз. Тоді всі троє новеньких з диким ревом кинулися на Віллі, що гатонув одного кулаком, змінив позицію, ухилився, знову гатонув, і знову змінив позицію перш, ніж ударити втретє. Його удари були чіткі й дужі, і, завдаючи їх, він появляв велику вправність; а за ними відчувалася ще й вага всього його тіла.

Стежачи за бійкою, Сексон не зводила з Біла очей, і вони сказали їй багато нового. Хоч дівчина й тремтіла з остраху, але гостре око не підвело її, і вона завмерла, вражена несподіванкою: в його очах не було вже тої глибини, тої гри світла й тіней… вони немов зробилися шкляні — жорстокі, блискучі, неначе застиглі, позбавлені будь-якого виразу, крім виразу нещадної серйозності.

В Бертових очах виблискувало шаленство. Очі ірландців були люті і також серйозні, але більше було в них люті. В них іскрилися завзяті вогники, немов ця бійка їх веселила. В очах Біллі, однак, не було нічого веселого. Здавалося, він заходився виконати якусь важку роботу і вперто пріє коло неї. Це обличчя нічого спільного не мало з тим обличчям, яке вона бачила протягом цілого дня. Юнацького зухвальства не лишилося й сліду. Це було обличчя людини дійшлого віку — не старе й не молоде — і враження воно справляло жахливе. Обличчя його не було люте. Воно навіть не було невблаганне. Здавалося, воно скам’яніло, — стало тверде й байдуже, як і його очі. Сексон дивилась на нього, і їй спали на думку материні розповіді про давніх саксів; їй здалося, що Біл — один з них… Десь у глибині її свідомості мерехтів дивний образ: темний, довгастий човен, — прова в нього, наче дзьоб хижого птаха, а в тому човні якісь кремезні напівголі чоловіки в крилатих шоломах, і один з них обличчям нагадує Біла. Вона не виміркувала цього — вона це гостро відчула й побачила всім своїм єством, бездумно, як ясновидиця. За мить відчуття це зникло. Бійка скінчилась. Вона тривала лише кілька секунд. Берт пританцьовував над краєм слизького косогору й глузував з подоланих, що, безпорадно борсаючись, точилися вниз. Але Біллі не дрімав.