Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
А потім пішов до тієї жінки і сухо та досить виразно сказав їй, — бо ж не мав наміру влаштовувати сцен і насолоджуватися тепер її падінням, не мав наміру зізнаватися, що це для мене неабиякий тріумф; тож сказав їй так — сухо, виразно, але все-таки, як мені здається, досить великодушно: «Ми в чужій країні і, можливо, вам би хотілося повернутись на батьківщину; ось чек на виплату тисячі франків, цього має вистачити». Я хотів додати, що чоловік, мабуть, на неї чекає, але це було б ницістю. «Ви можете залишити меблі й одяг», — додав я лише. Вона щось там почала відповідати, мовляв, уже шукає дешевше помешкання, але що Франсиско мав її згадати в заповіті, що існують якісь записи, а крім того, фортепіано, вона мусила би продати фортепіано, а Розаріо це страшенно засмутить — вона говорила без ладу і складу, плутаючись у чергових мотивах, а я стояв, бо що було ще робити, тримаючи у двох пальцях папірчик на тисячу франків; урешті-решт, я встромив його їй у руку й сказав: «Якщо для вас є якісь записи, то знайдіть їх і обов’язково занесіть до нотаріуса. А тепер вибачте, у мене справи». Вклонився, але без перебільшення, лише приклавши руку до краю капелюха, і вийшов. Оренда була сплачена до кінця місяця, нам усім слід було покинути цей будинок, тому я вирушив на пошуки якогось пристойного готелю, в якому ми могли б зупинитися з Ґумерсіндою та Маріаніто.
XXIII
Пес
Пес один. Зовсім. Самотній пес — нещасний. Декому здається, що він тоне у в’язких пісках, іншим — що він лише показує голову з-за випаленого сонцем пагорба; але псові байдуже, чи він тоне, чи біжить через нескінченну вигорілу землю, через киплячий попіл. Бо йому взагалі все одно.
Навіть якби докладно вирахувати поверхню псячої голови: звислого вуха, чорної крапки, нюшкуючого носа та білого, сумовитого ока, і якби побачити, скільки міститься в безмірі червені, брудної бронзи ван Дейка, вохри, вибіленої палючим світлом (і дещицею олив’яних білил), навіть якби поділити цю велику пустку на брак пустки, тобто самотню голову, — неможливо збагнути, як сильно він страждає.
Світ і його розмаїтість; запахи — ті, що в’ються низько, біля землі, й ті, що несені вітром. Запах шкіряного пояса, лоскотливий запах піску і тонка смужка — це застрелена качка, яка падає згори і влітає в рідкі зарості з сухим тріскотом; цілий набір ароматів, що йдуть від міста: стічні канави, надушені шиї, голівки капусти, що підгнивають на прилавках під сонцем, стиглі дині, що мало не тріскаються від соку; кров у м’ясних лавках, нудотна, дика, що стікає широким струменем до кам’яного корита й далі, на вулицю; і те, що ближче: кріт, вигоріла трава, черевики хазяїна, який знову піднімає мисливську рушницю і цілиться в наступну качку; світ і його розмаїтість — однак без нього він здається зовсім позбавленим колориту, нецікавий, як пласка стіна. Ніздрі, які зуміли розрисувати цілу мапу околиці, з постійними пунктами — обісцяним муром корчми, церковною брамою, від якої відгонить ладаном, чинбарня над потоком — і рухомими — псами, котами, з коровами, яких поганяють білою від спеки дорогою, з людьми і їхньою розмаїтістю запахів, тепер безсилі; іноді кажуть, що відчай відбирає чуття — якщо він відбирає їх у людей, то чому не мав би відібрати у пса?
Спочатку від сумував за добрим: теплим лежаком біля каміна, кавалками м’яса, нечастою ніжністю, коли хазяїн не мав що робити і для примхи чухав і шкрябав його по спині; потім за простим: блуканням обійстям, околицею, співприсутністю. Тепер він сумує навіть за кийком і ланцюгом, до якого його іноді прив’язували задля покарання. Він сумує за кийком, який опускався на спину, за верескливим писком, який сам виходив із горла, бо на протилежному кінці кийка була затиснута рука, рука хазяїна.
XXIV