Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Розділ перший

Я дав Фуонг грошей, щоб вона пішла з сестрою в кіно і не заважала мені ввечері. Пообідавши з Домінгесом, я сидів у своїй кімнаті і чекав Віго. Він прийшов рівно о Десятій. Віго попросив пробачення, що не може нічого пити: мовляв, дуже стомився, і якщо вип’є хоч трохи, йому захочеться спати, — день був для нього дуже тяжкий.

— Вбивства? Нещасливі випадки?

— Ні. Дрібні крадіжки. І кілька самогубств. Тутешні люди полюбляють азартні ігри, а коли все програють — укорочують собі віку. Можливо, я не став би поліцейським, якби знав, скільки часу мені доведеться пробувати у моргах. Ненавиджу запах нашатирю... А втім, пива я, мабуть, вип’ю.

— На жаль, у мене немає холодильника.

— Не те що в морзі. Тоді трошечки англійського віскі.

Я згадав ту ніч, коли ми з ним спустились у морг і нам витягли Пайлів труп, наче тацю з кубиками льоду.

— Значить, ви не їдете в Англію?— спитав він.

— А ви вже довідалися?

— Так.

Я простягнув йому склянку віскі — нехай бачить, що моя рука не тремтить, що я спокійний.

— Віго, поясніть мені, чому ви вирішили, що я причетний до вбивства Пайла? І задля чого, по-вашому? Щоб повернути Фуонг? Чи, може, вважаєте, що я помстився за те, що втратив її?

— Ні. Я не такий дурний. Ніхто не бере собі на згадку книжок свого ворога. Онде вона у вас на полиці: «Роль Заходу». Хто такий цей Йорк Гардінг?

— Він і є та людина, яку ви розшукуєте, Віго. Він убив Пайла — з далекого прицілу.

— Не розумію.

— Він журналіст вищого рангу — їх називають дипломатичними оглядачами. Він вигадує яку-небудь ідею, а потім штучно підганяє під неї факти. Пайл прибув сюди з головою, напакованою ідеями Йорка Гардінга. Гардінг якось заїжджав сюди на тиждень по дорозі з Бангкока до Токіо. І Пайл став на хибний шлях: узявся втілювати Гардінгові ідеї в життя. Гардінг писав про «третю силу». Пайл організував її — знайшов дрібного, паскудного бандита з двома тисячами солдатів і парою приручених тигрів. Пайл встряв не в свою справу.

— А з вами такого не трапляється?

— Намагаюсь, щоб не траплялося.

— Але вам це не вдається, Фаулере.

Я чомусь згадав капітана Труєна і ту ніч у хайфонській курильні опіуму; здавалося, відтоді минуло багато років. Як він тоді сказав? Що всі ми рано чи пізно втручаємося в що-небудь у хвилини збудження.

— З вас був би чудовий священик, Віго, — сказав я. — У вас є щось таке, що будить бажання сповідатися... коли тільки є в чому сповідатися.

— Мене ніколи не приваблювала роль сповідника.

— Але ж вам доводилося вислухувати зізнання?

— Час від часу.

— Напевне, тому, що ваша робота, як і робота священика, навчила вас не жахатися, а, навпаки, співчувати. «Мосьє Флік[62], я повинен щиро розказати вам, чому я розчерепив голову цій бабусі». — «Гаразд, Гюставе, сідай і розповідай про все до ладу».

— У вас багата фантазія. А ви чому не п’єте, Фаулере?

— Злочинцеві небезпечно пити з офіцером поліції.

— Я ніколи не казав, що ви злочинець.

— А якщо алкоголь розв’яже мені язика і я захочу покаятись? Адже у вашій професії не заведено зберігати тайну сповіді.

— Той, хто сповідається, рідко думає про тайну сповіді, навіть тоді, коли він відкриває душу перед священиком. Сповідаються з інших міркувань.