Жриці, амазонки та чарівниці [UK]

— Але ж це все не трапилося насправді. Ти розповідаєш свої сни, Діонісе.

— Все є сном, Аріадно.

— Так, — відповіла вона. — Те, що я пережила, не могло трапитись насправді. Я б цього не витримала. Це мені лише снилося.

— То давай снити разом, Аріадно.

У цю мить почувся звук брязкалець. Сполошена Аріадна здригнулася.

— Ти мусиш мандрувати з цією дикою чередою? Ти ж казав, що твоя мати — фіванська царівна.

— Моя мати померла, народжуючи мене. Недовгий час я виховувався, переодягнений дівчинкою, при царському дворі у Орхоменосі, але потім богиня зіслала на царя і царицю божевілля, а я мусив утікати. Ховався в печері на Галікарнасі, там мною опікувались Гіади, старі панни, великі дивачки, знамениті тим, що вміли викликати дощ. Було їх п’ятеро і вони були дуже добрі до мене, годували мене медом та горіхами і купали у дощовій воді. Коли я став старшим, віддали мене під опіку Сілена — того старого, що сидить на ослі. Разом ми вирушили в світ. До нас прилучалися хлопці та дівчата, а всюди, де ми з’являлися, люди впадали у захват, бо я проголошував радість життя і воскресіння, — попри всі лиха, що можуть спіткати людину, та неуникну смерть. Бо сам я був почетвертованим і кров’ю своєю зросив землю.

— Коли це трапилося?

— Коли я був немовлям.

— І ти воскрес?

— Так розповідала моя бабка Рея. І ще напророчила, що коли від інших богів не зостанеться навіть сліду, пам’ять про мене житиме вічно і у все нових поколіннях з’являтимуться люди, помічені моїм діонісійським знаком.

— Я боюся тебе, Діонісе.

На ці слова Діоніс похилився і торкнувся губами її холодних вуст. І Аріадна відчула, як разом із його диханням у її кров проникає незнана досі насолода і охоплює безмежне блаженство. Повільно спліталися їхні руки, аж урешті злилися в обіймах.

Коли Аріадна розплющила очі, на острів опустилася ніч, а на небі сяяв місяць.

— Скажи мені, Діонісе, як трапилось, що я, як усе втративши, зустріла тебе?

— Мене можна зустріти лише той, хто відкине минуле і владу. Хто забуде про дім, родину, домашнє вогнище.

— Я не маю ні минулого, ні дому. Не маю домашнього вогнища. Нічого не маю.

Так застав їх світанок, як вони розраджували одне одного під осокором.

— Глянь, як тут гарно, — сказав Діоніс. Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною, чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом.

На мокрих лугах паслися білорунні вівці та довгошерсті кози, зі стрімкого узбіччя било джерело і, звиваючись срібною стрічкою, щезало у тополевому гайочку, в долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами.