Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
У зв'язку з розмежуванням «критичного» і «некритичного» раціоналізму слід зазначити, що вчення Дунса Скота, так само як і Канта, можна інтерпретувати як близьке до «критичного раціоналзму». (Я маю на увазі їх вчення про «примат волі», яке може бути витлумачене як примат ірраціонального вирішення.)
24.7. У цій, а також у наступній примітці я висловлю кілька зауважень про парадокси, зокрема, про парадокс брехуна. Однак перед тим варто було б зазначити, що так звані «логічні» або «семантичні» парадокси більше не є простими іграшками логіків. Вони стали важливими не лише для розвитку математики, а й для інших інтелектуальних сфер. Існує певний зв'язок між цими парадоксами і такими проблемами, як парадокс свободи, який, як стало зрозуміло (див. прим. 20 до розділу 17 та прим. 4, 6 до розділу 7), має велике значення у політичній філософії. У пункті 4 даної примітки буде стисло показано, що різні парадокси суверенітету (див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст) надто подібні до парадоксу брехуна. Я не наводитиму ніяких коментарів щодо сучасних методів вирішення цих парадоксів (або радше — щодо методів конструювання мов, позбавлених таких парадоксів), адже це виходить далеко за межі нашого дослідження.
(1) Парадокс брехуна можна сформулювати по-різному. Наведу один із способів такого формулювання: припустімо, що хтось якогось дня говорить таке: «Все, що я сказав сьогодні,— брехня» або точніше: «Всі висловлювання, що їх я зробив сьогодні,— брехливі» і після цього решту дня він більше нічого не говорить. І якщо тепер ми запитаємо себе, чи істинне те, що сказав цей чоловік, то виявимо: якщо припустити, що все сказане ним — істинне, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо визнати, що сказане ним є брехнею. Якщо ж виходити із того, що сказане ним було брехнею, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо зробити висновок, що все сказане ним — істинне.
(2) Парадокси інколи називають «протиріччями». Однак це — очевидна помилка. Звичайне протиріччя (або самосуперечливе висловлювання) є просто логічно хибним висловлюванням, як-от: «Платон був учора щасливий і він не був учора щасливий». Якщо ми визнаємо таке висловлювання хибним, то не матимемо ніяких подальших ускладнень. Однак щодо парадокса ми не можемо визнати його ні істинним, ні хибним без подальших ускладнень.
(3) Існують, однак, висловлювання, близькі до парадоксів, які насправді є лише самосуперечностями. Для прикладу візьмемо висловлювання: «Всі висловлювання — хибні». Якщо ми визнаємо це твердження істинним, то, беручи до уваги те, про що в ньому йдеться, ми дійдемо висновку, що воно хибне. Однак, якщо припустити, що воно хибне, то ми не матимемо ніяких ускладнень, адже таке припущення приведе нас лише до того висновку, що не всі висловлювання є хибними або, інакше — що існують певні висловлювання (принаймні одне висловлювання), яке є істинним. А такий результат є для нас цілком безпечним, адже з нього не випливає, що наше початкове висловлювання є істинним. (З нього не випливає, що ми насправді можемо сконструювати мову вільну від парадоксів, в якій «Всі висловлювання хибні» або «Всі висловлюваная істинні».)
Незважаючи на той факт, що дане висловлювання, а саме: «Всі висловлювання є хибними» насправді парадоксом не є, його можна назвати дещо інакше — «однією з форм парадоксу брехуна», адже між ними існує певна подібність. І дійсно, давньогрецьке формулювання цього парадоксу (крітянин Епіменід сказав: «Всі крітяни завжди брешуть») є насправді не парадоксом, а радше «формою парадоксу брехуна», тобто радше протиріччям, ніж парадоксом. (Див. також наступну примітку та прим. 54 до даного розділу і відповідний текст.)
(4) А тепер варто було б кількома словами означити подібність парадоксу брехуна і різноманітних парадоксів суверенітету, скажімо принципу, згідно з яким правити повинні кращі з кращих, наймудріші або ті, що складають більшість. (Див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст.)
Е. Ленгфорд описав різноманітні способи побудови парадоксу брехуна, серед яких є і такий: розглянемо два твердження, висловлені двома різними людьми — А та В:
А: «Те, що каже В,— істинне».
В: «Те, що каже А,— хибне».
Застосовуючи описаний вище метод, ми легко переконаємося, що кожне з цих тверджень — парадоксальне. А тепер розглянемо такі два твердження, перше з яких є принципом, згідно з яким правити мають наймудріші: