Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
— Зона тягне... Як магніт, скажу я вам. Ех, бариня-судариня! Хто там побував... Той буде душею тягнутися...
— Я книжку читав... Були святі, що говорили з птахами й звірами. А ми гадаємо, що вони людину не розуміють.
— Ну, хлопці, тра’ по порядку...
— Давай-давай, предсідатєль. А ми покуримо.
— Знацця, таке діло... Викликають мене в райвиконком: «Слухай, головний мисливий: у зоні лишилося багато хатніх тварин — коти, собаки, во ізбєжаніє епідемії їх требується одстрілять. Дєйствуй!» Другого дня я всіх скликав, усіх мисливців. Оголошую, що так і так... Ніхто не хоче їхать, бо не видали ніяких захисних засобів. Звернувся до цивільної оборони — в них нічого нема. Ані одного респіратора. Довелося їхать на цементний завод і брать там маски. Така тоненька плівочка... Од цементного пилу. А респіраторів не дали.
— Там солдатів зустрічали. В масках, у рукавицях, на бронетранспортьорах, а ми в сорочках, пов’язочка на носі. В тих сорочках і чоботях додому верталися. В сім’ю.
— Збив дві бригади... І добровольці зголосилися. Дві бригади... По двадцять душ... До кожної прикріпили ветеринара й чоловіка з санепідстанції. Був ще трактор із ковшем і самоскид. Обидно, що не дали захисних засобів, про людей не подумали...
— Зате премії давали — по тридцять рублів. А пляшка горілки в ті часи коштувала три рублі. Дезактивувалися... Звідкись рецепти взялися: ложку гусячого посліду на пляшку горілки. Два дні настояти й пить. Щоб це діло... Ну, мужське наше... Щоб не повадило... Частушки були, пам’ятаєте? Море. «Запорожець» — не машина, а киянин — не мужчина. «Єслі хочеш бить отцом, оберні яйцо свінцом». Ха-ха...
— Їздили ми по зоні два місяці, у нашому районі половину сіл евакуювали. Десятки сіл: Бабчин, Тульговичі... Перший раз приїхали — собаки бігають біля своїх хат. Вартують. Людей ждуть. Зраділи нам, біжать на людський голос... Зустрічають... Стріляли в хаті, в хліві, на городі. Витягали на вулицю й грузили в самоскиди. Воно, конєшно, неприємно. Вони не могли збагнуть: чого ми їх убиваємо? Вбивать було легко. Хатні тварини... В них нема страху зброї, страху перед людиною... Біжать на людський голос...
— Повзла черепаха... Господи! Мимо пустої хати. Акваріуми в квартирах стояли. З рибками...
— Черепах не вбивали. Переднім колесом «уазика» наїжджаєш на черепаху, панцир видержує. Не лускає. По-п’яному, конєшно, переднім колесом. У дворах клітки отвором... Кролики бігають. Нутрії були позачинювані, їх ми випускали, якщо поряд яка вода: озеро, річка — вони пливли собі. Все кинуте похапцем. На час. Було ж як? Наказ про евакуацію: «На три дні». Жінки голосять, діти плачуть, худоба реве. Маленьких дітей дурили: «Їдемо в цирк». Люди думали повертатися... Слова такого не було — «назавжди». Ех, бариня-судариня! Скажу я вам, воєнна обстановка. Кицьки в очі зазирали, собаки вили, проривались в автобуси. Дворняжки, вівчарки... Солдати їх випихали. Копняками. Вони довго бігли за машинами. Евакуація... Не дай Боже!
— Знацця, таке діло... Оно в японців була Хіросіма, дак вони тепер попереду всіх. На першому місці в світі. Значить...
— Єсть змога пострілять, та ще й у живе, бігуче. Мисливський азарт. Випили — й поїхали. На роботі мені рахувавсь робочий день. Зарплату начисляли. Могли, правда, за таку роботу й надбавить. Премія — тридцять рублів, але вже гроші не ті були, що за комуністів. Воно все вже змінилось.
— Діло таке... Спершу хати стояли запечатані, з пломбами. Пломб ми не зривали. Сидить за вікном кицька, як ти її дістанеш? Не чіпали. Поки мародери не полізли — двері повисаджували, вікна порозбивали, кватирки. Розтягли все. Первим ділом щезли магнітофони, телевізори... Хутра... А потім вивезли все начисто. Валяються долі самі алюмінієві ложки... І собаки вцілілі в хату перебралися... Заходиш — він на тебе кидається... Вони вже перестали людям вірить. Я зайшов — сука посеред кімнати лежить і щенята кругом. Жалко? Воно, конєшно, неприємно... Я порівнював... По суті, ми орудували, як карателі. По тій самій схемі... Воєнна операція... Ми теж приїжджаємо, беремо село в кільце, і собаки, тільки зачують перший постріл, уже біжать. До лісу біжать. Кицьки хитріші, їм легше сховаться. Кошеня в гладущик залізло... Я його витрушував. Із-під печі витягали... Паскудне відчуття... Ти в хату, а кицька мимо чобіт кулею, бігаєш за нею з рушницею. Брудні вони, худющі. Шерсть ґнаптями. Попервах було багато яєць, кури полишалися. Собаки й коти їли яйця, кінчились яйця, поїли курей. І лисиці курей їли, лисиці вже жили в селі разом із собаками. Знацця, курей не стало, собаки поїли котів. Траплялося, ми свиней у хлівах знаходили... Випускали. У погребах засолів усяких: огірки, помідори... Ми повідчиняємо і в корито їм кидаєм. Свиней не вбивали...