Пісок у склянці
- Автор: Смолич Ірина
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Пісок у склянці». Краткое содержание книги:
Одного дня, закінчивши свій новий роман, Віктор Нетке, відомий письменник, вирушає до редактора, щоб відвезти йому рукопис. На вулиці ллє дощ, і Віктор підбирає на узбіччі старого, який представляється антикваром. Той з самого початку справляє дивне враження — у всьому його вигляді присутня якась фальш. А коли автомобіль збиває на дорозі маленьку дівчинку, Віктор раптом усвідомлює, що ця зустріч не була випадковою і йому доведеться зустрітися зі справжнім божевіллям…
— Повірте, я й не збирався нічого від вас приховувати.
— Добре, тоді для початку скажіть, як мій рукопис опинився у вашому будинку?
— Це я приніс його сюди, — зізнався без жодних вагань пан Бове.
— З якою метою? — Віктора трохи здивувало, що старий не став нічого заперечувати.
— Зрозуміло, для того, щоб прочитати.
— І більше ні для чого? Наприклад, ви не збиралися його продати?
— Звісно, ні. Що за нісенітниці? Мені просто хотілося дізнатися, про що ви пишете.
— Кажете, нісенітниці? А от мені здається, ви задурюєте мені голову, — Віктор відчув нестримний гнів всередині. — Вважаєте, я ідіот і нічого не розумію? Навіщо ви вбили мого кота? А сьогоднішня авіакатастрофа, в якій загинув мій найкращий друг? Це теж ваших рук справа?
Цього разу пан Бове не став поспішати з відповіддю, і в кімнаті на деякий час запанувала тиша, яку порушувало лише приємне потріскування полін у каміні. Нарешті старий заговорив:
— Перш ніж відповісти на ваше питання, Вікторе, я хочу згадати одну старовинну легенду. Колись в давнину жив народ, у якого була незвичайна традиція. Вона полягала в тому, що кожен мешканець громади, досягнувши повноліття, отримував невеличку прозору посудину схожу на склянку, куди за будь-яку провинність чи гріх духовний наставник насипав йому жменю піску. Коли посудина наповнювалася вщент, людина підіймалася на найвищу гору і, висипавши пісок, набирала в неї воду з озера, розташованого на самій вершині. Це було доказом того, що шлях повністю подоланий. Щоправда, до кінця доходили не всі та дехто помирав по дорозі, але ті, хто повертався, в нагороду отримували порожню посудину, а разом з нею можливість розпочати життя з чистого аркуша.
— І що ви намагаєтеся цим сказати?
— Я намагаюся сказати, що ні до вбивства вашого кота, ні до загибелі приятеля я не маю жодного відношення.
— Але до чого тут ця ідіотська легенда?
Старий знову зробив паузу.
— А до того, мій любий друже, що всі події, про які ви казали, сталися не з моєї провини, а з вашої. І це вас чекає шлях очищення. Якщо ви, звісно, до нього готові.
— Я здогадуюсь, куди ви хилите. Хочете на мене все повісити?
— Шкода, що ви нічого не зрозуміли, — голос старого залишався спокійним, і це ще більше дратувало Віктора.
— Що я повинен зрозуміти? Що ви наламали дров, а я буду за вас віддуватися? Так от, не вийде! Я негайно викликаю поліцію, і нехай вони самі з вами розбираються.
— І що ви їм скажете?
— Ну хоча б те, що ви вкрали мій рукопис.
— Рукопис зараз у вас! Чи не так? — відповів пан Бове. — А я лише немічна хвора людина. Навіщо він мені, самі подумайте?
— Але ви щойно зізналися... — Віктор раптом замовк, відчувши, як холодний липкий страх почав повільно розповзатися тілом. Він обігнув крісло-гойдалку і витріщився на пана Бове. — Звідки вам відомо... що тека зараз у мене? Хіба ви...
— Мені розповів про це Фелікс, — наче нічого не сталося відповів антиквар, обличчя якого виглядало застиглим, а сліпі очі дивилися прямо перед собою.
— Фелікс? Так звуть мого кота, — Віктору здалося, що він потрапив у пекельну пастку, звідки неможливо вибратися.
— Невже? Який цікавий збіг.
— Збіг?
— Саме так. Хіба я не казав, що це ім'я одного мого старого приятеля? До речі, саме він збирався читати мені вашу книгу, — засяяв своєю звичайною білосніжною усмішкою пан Бове, від чого Віктору стало зовсім кепсько.
Це походило на страшний сон. Або на галюцинації, немов він наковтався пігулок чи не спав кілька ночей поспіль. Причому наймерзеннішою з галюцинацій, таких, як блукаюча будинком мелодія, огидний кіт і дивна атмосфера, був сам пан Бове; його старече обличчя й покриті плівкою очі анітрохи не поєднувалися з білозубою усмішкою, а постійні викрути та словесне жонглювання асоціювалися не інакше, як з дешевим балаганом.
«Може, він навмисне начепив ці лінзи та загримувався, щоб викликати до себе жалощі? — подумав Віктор, дивлячись на антиквара. — Таки знає, падлюка, що я змушу його відповідати за все, тому й намагається мене розчулити».
Його думки перервав пан Бове:
— Вікторе, хочу вас запитати. А що ви збираєтеся робити зі своїм романом?
— Опублікую його, як планував раніше.
— І вас нічого не бентежить? Ви не боїтеся, що це небезпечно?
— Про що це ви? Я не розумію ваших натяків.
— Хіба то не ви зізналися, що у вашому житті почали відбуватися всілякі неприємності? Адже ставки можуть зрости, і тоді доведеться платити набагато більшу ціну.