Салимове Лігво [UK]

Паркінс Ґіллеспі сказав, що посилати людей у ліс серед ночі немає сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Він з Ноллі Ґарденером, Тоні Ґліком та Генрі Петрі походили туди й назад по цій стежці і вздовж узбіч Джойнтер-авеню та Брок-стріт, гукаючи у портативні мегафони.

Зрання наступного дня Камберлендська поліція і поліція штату разом почали координовані пошуки у тій ділянці лісу. Коли нічого не було знайдено, пошук розширили. Чотири дні вони обшукували хащі, а містер і місіс Ґлік бродили по лісах і полях, пробираючись між завалів дерев, залишених ще тією стародавньою пожежею, викликаючи ім’я свого сина з безкінечною і розпачливою надією.

Коли й це не дало результатів, прочесали Теґґартів ручай і Роялову річку. Безрезультатно.

На п’ятий день Марджорі Ґлік розбудила свого чоловіка о четвертій ранку, нажахана до істерики. Денні зомлів і упав у коридорі верхнього поверху, радше за все, коли йшов до туалету. Швидка допомога відвезла його до Клінічного шпиталю Центрального Мейну. Попередній діагноз був: гострий і запізнілий емоційний шок.

Чинний лікар, чоловік на прізвище Ґорбі, відвів містера Ґліка вбік.

— Чи траплялися коли-небудь у вашого сина напади астми?

Містер Ґлік, напружено моргаючи, похитав головою. Менш ніж за тиждень він постарішав на десять років.

— Були якісь прояви ревматичної лихоманки?

— У Денні? Ні… тільки не в Денні.

— А чи робили йому протягом останнього року туберкулінову пробу?

— Туберкульоз? У мого хлопчика туберкульоз?