Мольфар

— Так воно й було… Твоя колишня правда була для тебе така ж переконлива, як і теперішня… тому не суди себе за те, що вже відбулося… і дякуй долі, що дала тобі другий шанс…

— А ти?

— Я не суддя нікому… — вона ніжно усміхнулася. — Інколи пробую шпетити себе, а потім знову ловлю себе на тому, що мої промахи тільки роблять мене сильнішою, — і легко прощаю собі… Дехто навіть вважає мене через це легковажною… А що вже казати про інших!

— Але твоя реакція була такою…

— Агресивною?

— Ні, я б сказав — адекватною…

— Напевно… я в житті натерпілася від подібних до тебе „мисливців за відьмами“…

— Тоді вибач за всіх…

— Вже вибачила… але твердо дала собі слово, що ні за яких обставин я не питиму отруйної води, аби стати такою, як всі.

— Ти про що?

— Це така притча про короля, — ти, напевно, чув її: приснилось тому королеві, що одного дня в його королівстві всі води стануть отруйними — і люди, напившись їх, збожеволіють.

Король наказав набрати великі бочки води, — і коли всі люди втратили розум, він один залишався здоровим. Але народ його королівства перестав розуміти свого правителя, — і оголосив божевільним короля. Тоді він вилив всі запаси живої води — і сам став таким, як його піддані.

А я кажу, що не хочу пити отруйної води: краще бути ізгоєм серед божевільних, ніж свідомо кинути себе в цю пекельну веремію…

Ми замовкли і змінили тему розмови, — заговорили про новий проект, до роботи над яким нас запрошували.»