Вчителька, дочка Колумба

Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі — ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними — добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно. Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє — Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.

Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.