У російській історичній свідомості важливу роль відіграє образ жертви. Одним із головних втілень такої жертви є жертва вічного міста. Відповідно до російської міфології, Москва — це третій Рим. Ця ідея належить Філофею. Її згадує Флоровський і зазначає, що російському сприйняттю ідеї третього Риму притаманний апокаліптичний мінор. Москва — це третій і останній Рим, останнє священне місто, останній центр християнства і людства взагалі. Із цього випливають два різні, але взаємопов’язані наслідки. По-перше, аби уподібнитися до Риму, Москва має повторити його долю, тобто її має бути знищено. По-друге, оскільки російська столиця є останнім духовним центром людства, то після її знищення все дозволено.
Москву мали спалити французи, як Рим зруйнували варвари. Цей стратегічний крок лише на перший погляд має військово-політичний характер. Прихований сенс віддання Москви на поталу Наполеоновому війську полягає в уподібненні російської столиці до Риму, а французької армії до зграї варварів. Кутузов постає перед нами не як полководець, а як міфотворець.
Мені можуть закинути, що на початку XIX сторіччя французів у Росії аж ніяк не трактували як варварів. Деякі представники російського суспільства навіть не могли сприймати їх як ворогів. Та річ у тім, що опозиція варварства і культури тут є лише обгорткою глибшої опозиції, а саме протистояння західного і східного християнства. Французи є представниками чужинного прочитання християнського міфу, їхня ворожість має насамперед не культурний чи політичний, а релігійний характер. Тому справжній Рим не там, наприклад, у Парижі або в реальному Римі, а тут, у Москві. Той, хто підняв руку на Москву, уподібнюється до поганця, який підняв руку на християнство. Москва ототожнюється з Христом, ворог — із Антихристом.
Специфіку російського православ’я зумовлює мазохістсько-діонісійське прочитання центрального наративу християнства — оповідки про життя, смерть і воскресіння Христа. Всю так звану російську духовність пронизує акцентування страждань на хресті й жах перед смертю Бога. Російська релігійна свідомість зачарована міфом про те, що Бог сам офірує себе. Чомусь ніколи не помічають істеричного, самогубного мазохізму Достоєвського в історії про Великого Інквізитора. Правда не тільки в тому, що Христос страждав і помер на хресті, аби потому воскреснути, але й у тому, що так буде завжди. Цей світ — долина скорботи, страждання — його закон. І навіть велика подія Другого Пришестя цього не змінить.
Дуже точно схоплює цю особливість російської версії християнства в його відмінності від західного християнства Васілій Розанов у творі «Темний лик. Метафізика християнства». На думку Розанова, західне християнство почуло слово Христа, але не помітило його обличчя. Лише Схід побачив Христове обличчя, сповнене нескінченного суму. І цей сум такий солодкий для російського народу, що він не проміняє його на щастя, яке дарує цивілізація.
Отже, російська свідомість — це страждальна свідомість. І вже стає несуттєво, за що страждати: за віру, за батьківщину, за царя, за комуністичну партію, за Сталіна чи за чергового президента. Страждання стає самоціллю.
