Жарт

Хлопчисько-командир поставив нам шах і мат. Він віддав капрала, Ґонзу і трьох вояків, що були відсутні тієї ночі, у розпорядження військового прокурора. (Я навіть не встиг попрощатися зі своїм найліпшим другом, все сталося того ранку, коли ми були вже в копальні; потім я дізнався, що всіх їх засудили, а Ґонзі дали рік в’язниці.) Командир знову вишикував усіх і заявив, що він продовжує період без відпусток ще на два місяці, крім того, запроваджує режим дисциплінарного батальйону.

За його наказом, по кутках звели дві сторожові вежі, обладнані прожекторами, а по периметру ходили двоє вартових зі службовими псами.

Командирове втручання було таке несподіване і влучне, що нас усіх охопило відчуття, ніби Ґонзин задум хтось зрадив. Не можна сказати, що поміж нами не було виказувачів; усі ми зневажали це діло, проте знали, що таке можливе, адже воно було найефективнішим способом поліпшити своє становище, служити не більше усталеного терміну і здобути характеристику, яка забезпечить пристойне майбутнє. Нам (більшості з нас) пощастило не потрапити в полон цього послідущого паскудства, але ми не зуміли втриматися, щоб занадто легко не підозрювати в ньому інших.

Цього разу теж зародилася така підозра, і згодом вона переросла в колективну певність (хоч, звісно, те командирове викриття можна було пояснити не лише доносом), яка з неухильною спрямованістю звернулася до Алексія. Натоді він відбував останні дні гауптвахти; звичайно, він щодня спускався разом із нами в копальню; тим-то всі вважали, що він міг чути («вуха ж у нього, мов локатори») про Ґонзин задум.

Сердешного студента-окулярника тепер ганяли, мов солоного зайця: бригадир (один із нас) загадував йому найгіршу роботу; його знаряддя весь час кудись пропадало, і він мусив відшкодовувати за нього зі своєї платні; на нього весь час сипалися кпини і докори, а також дрібні капості, яких була сила-силенна; на дерев’яній стіні, біля якої стояло його ліжко, хтось написав великими чорними літерами: «ОБЕРЕЖНО, ГНИДА!».

Кілька днів по тому, як до прокуратури відправили під вартою Ґонзу і ще чотирьох винуватців, я пополудні заглянув до казарми, де мешкало наше відділення; там не було нікого, крім Алексія, що зігнувся, застеляючи своє ліжко. Я запитав, нащо він це робить. Він пояснив, що хлопці розкидають його постіль кілька разів за день. Я сказав, що вони думають, ніби він видав Ґонзу. Він мало не зі сльозами на очах запротестував; мовляв, нічого не знав, та хоч би й знав, то не виказав би. «Чому ти кажеш так? — запитав я. — Адже всі знають, що ти командирів полигач. То цілком логічно, що й виказати міг». «Я не полигач командирові! Командир — саботажник!» — уривчасто відтяв він. І виклав свою думку, до якої дійшов, коли сидів на гауптвахті: мовляв, партія створила підрозділи вояків з чорними петлицями для тих, котрим не можна довіряти зброю, але можна їх перевиховати. Та класовий ворог не дрімає, він будь-що намагається завадити цьому перевихованню: прагне чимдуж підтримувати в тих вояках шалену ненависть до комунізму, щоб витворити з них резерв на випадок контрреволюції. І якщо хлопчисько-командир поводиться з нами так, щоб ми аж пінилися від ненависті, то, звісно ж, це частина ворожого плану! Важко навіть уявити собі, сказав він, куди промкнулися вороги нашої партії. І, звичайно, командир — ворожий агент. Алексій знає, який обов’язок у нього, ось він написав детальний рапорт про дії командира. Я й рота роззявив. «Про що? Що ти там понаписував? Куди надіслав?» Він сказав, що подав на командира скаргу в партійні органи.