Пограймося в отруту!
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4741-8
- Переводчик: Дмитрий Федорович Кузьменко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Пограймося в отруту!». Краткое содержание книги:
— Вогнежер, — сказав Дуґлас. — Я дихаю вогнем. Чорт, не знаю, як я витримаю до того озера!
Раптом на дорозі попереду з’явився чоловік.
Очі його горіли блакитним полум’ям у гніздах замружених від сонця очей, розстібнута сорочка відкривала бронзове тіло до пояса, а волосся липень випалив до пшеничного кольору. Чоловік махав рукою, помираючи від спеки.
Нева з розмаху ввігнала гальма в підлоту салону. Хмари колючого пороху здійнялися над дорогою, і чоловік зник у них. Коли золотавий пил осів, жовті очі подорожнього лиховісно блиснули, як у кота, кидаючи виклик спеці і палючому вітру.
Він витріщився на Дуґласа.
Дуґлас нервово відвів погляд.
Він побачив слід у високій жовтій траві, посушеній і спаленій за вісім тижнів без дощу. Та стежка показувала, де пройшов чоловік, прокладаючи собі шлях до дороги. Скільки бачили очі, вона тяглася до сухих боліт і спорожнілого русла ріки, в якому не залишилось нічого, крім розпеченого каміння, грудок гарячої землі й оплавленого піску.
— Чорти мене заберіть, ви зупинились! — сердито закричав чоловік.
— Чорти мене заберіть, так і є, — гукнула Нева у відповідь. — Вам куди?
— Придумаю. — Він заскочив усередину, немов кіт, і розвернувся до них на відкидному сидінні. — Рушайте. Воно женеться за нами! Звісно, я маю на увазі сонце! — він вказав прямо вгору. — Вперед! Інакше ми тут усі сказимося!
Нева натисла на газ. Машина з’їхала з гравію і покотилася чистим, до білого розпеченим пилом, що тільки зараз осів, зрідка нахиляючись у яму чи підскакуючи на камені. Торохтіння розпорювало поле надвоє. Чоловік ззаду закричав:
— Розженіть її до сімдесяти, вісімдесяти, чорт, та чого б і не до дев’яноста?
Нева метнула швидкий докірливий погляд у того лева, того незваного гостя позаду, щоб подивитися, чи зможе цей погляд стулити його щелепи. Вони стулилися.
Звісно, Дуґлас теж бачив того звіра саме так. Не незнайомець, не попутник, а саме непроханий гість. На голові в нього росли джунглі, пахло від нього джунглями, і вже за дві хвилини по тому, як він скочив у розжарену машину, він примудрився налаштувати проти себе погоду, машину, Дуґа і його поважну спітнілу тітоньку. Зараз вона нахилилася до керма, проводячи машину між бурями спеки й рифами гравію.
Тим часом створіння із пишною лев’ячою гривою і м’ятними жовтими очима облизало губи і подивилося прямо на Дугласа у дзеркало заднього огляду. І підмигнуло. Дуґлас намагався підмигнути у відповідь, але повіка чогось не захотіла опускатися.
— Ви колись намагалися втямити… — викрикував чоловік.
— Га? — крикнула Нева.
— Ви колись намагалися втямити, — гукав чоловік, нахилившись між ними. — Чи це погода зводить вас із розуму, чи ви й до того були не при пам’яті?
Несподіване питання раптом овіяло їх холодом посеред пекельних вихорів.
— Я не дуже розумію… — сказала Нева.
— Ніхто не розуміє! — Від нього тхнуло. Як із вольєра з левами. Тонкі руки звисали між Дуґласом і його тіткою, нервово зав’язуючи й розплутуючи невидимі вузли. Він крутився, наче у нього волосся попід пахвами горіло.
— У такі дні пекло вривається у голову. Певно, Люцифер народився у такий день, у такій дичавині, — сказав він, — коли навколо тільки вогонь, полум’я і дим, і все таке гаряче, що торкнутися не можна, і люди не хочуть, щоб їх торкались.
Він штовхнув хлопчика і його тітку ліктями.
Вони підскочили до стелі.
— Бачите? — посміхнувся він. — У таку днину багато чого лізе в голову. — Він продовжував усміхатися. — Хіба не цього літа має повернутися сімнадцятирічна сарана, щоб знищити все живе? Ті бестії малі, але їх сила-силенна.
— Не знаю! — Нева їхала швидко і дивилася вперед.
— Цього літа, саме цього. Погибель уже за поворотом. Думки пруть так швидко, що очі болять і голова тріщить. Я точно спалахну, як сніп, якщо хоч одна з них поверне не туди. Чому, чому, чому…
Нева важко ковтнула. Дуґ затамував подих.
Раптом їх охопив жах. Чоловік просто теревенив, дивлячись на тріпотливі зелені смолоскипи дерев, які горіли з обох боків дороги, і вдихав густий гарячий пил, що здіймався з-під коліс. Його голос не піднімався і не опускався, а монотонно і спокійно описував його життя.