Леді Африка

Невдовзі я дізналася, що Бой був знавцем своєї справи. Коні й вівці були двома напрямами бізнесу Ді, тож Бой наглядав за працівниками обох ділянок. Він, здавалося, завжди знав, що й де відбувається, та навіть і те, що відбуватиметься найближчим часом. Одного разу вночі я прокинулася від запаху диму й метушні позад мого будиночка. Швидко вдяглася, вийшла й дізналася, що на пасовиську помітили лева.

Ніч видалася холодною, і я відчула, як цей холод проникає до мене всередину, коли подумала про коричнево-жовтого лева з пухнастою гривою, котрий, скрадаючись фермою, проминає мої двері.

— Що він викрав? — запитала я в Боя.

Управитель стояв серед натовпу конюхів, які тримали смолоскипи й гасові лампи. Він тримав у руках змащену рушницю й був готовий стріляти.

— Нічого. Я з’явився вчасно.

— Дякувати Богові! Ти що ж, не спав?

Він кивнув.

— У мене було якесь передчуття, що маю бути тут. В тебе колись таке буває?

— Інколи.

Сьогодні в мене не було жодного передчуття. Спала, мов немовля.

— Ти влучив у нього?

— Ні, але я посадив на ніч одного конюха, щоб переконатися, що лев точно не повернеться.

Я пішла до себе та знову спробувала заснути, але тривога зависла на плечах, на шиї — ніяк не давала спокою. Зрештою, я здалася та пішла до стайні по пляшку віскі, яку ми тримали під рукою в конторі. Бой був уже там і знайшов її першим. Він налив мені, я подякувала та побажала йому доброї ночі.

— Може, залишишся? — запитав він. — Можемо скласти одне одному компанію.

Його слова звучали невимушено, але в погляді виразно читалося, що він мав на увазі.

— Що б подумав про це мій чоловік? — запитала я.

Я не хотіла, щоб хтось на ранчо вважав мене надто доступною, особливо цей дивак із блискучою сережкою та зухвалим поглядом.

Бой лише знизав плечима.

— Якби ти дійсно турбувалася через чоловіка, то зараз була б із ним удома, чи не так?

— Я тут працюю.

Але його це не задовольнило. Він втупився своїми темними очима в моє обличчя й не відвертав погляду, поки я не сказала:

— Усе не так просто.

— Мало що буває простим. Я також не самотній, щоб ти знала. Вона в Доркінґу — вдома. Не зносить спеки.

— Хіба вона за тобою не сумує?

— Не знаю, — сказав він.

Двома м’якими рухами він поставив келиха та наблизився до мене. Витягнув руки та вперся ними в стіну по обидва боки від мене, нахиляючись дедалі ближче, поки я не відчула запаху віскі й тютюну. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого.

— Невдала ідея.

— Ночі тут такі довгі.

Він наблизив свій рот до моєї шиї, але я відсахнулася.

— Гаразд, — нарешті сказав він, — я зрозумів.

Він ліниво мені усміхнувся та дозволив вислизнути з його рук.