Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— А коли зазвичай відкривають вогонь? — запитую я, оглядаючи чийсь підписаний нерівними літерами на шлейці автомат. Саме по шлейках бійці й розрізняють зброю. «Дед», «Батя», «Сталкер», «Псих» — яких тільки позивних тут не прочитаєш.

— Вони стріляють коли хочуть, але основний вогонь — він як по графіку — іде після заходу або перед заходом сонця. Бувають нестандартні ситуації, але такі спостерігаються ближче до лінії фронту — у безпосередній близькості до нас. Тут вони використовують мобільні групи. Ось бачте, ярок, — «Хорунжий» вказує праворуч, де за земляними валами вгадується чималенький яр. — От вони туди виїжджають, відстрілюються і тікають назад. Або є бліндажики, у яких живе до відділення двійка-трійка, п’ятірка людей, в них є якась певна зброя. Вони всі виходять — на декілька точок — і паралельно починають працювати, щоб збити нас із пантелику, щоб ми не могли чітко зрозуміти, звідки основний вогонь ведеться. Тут можуть бути і звуки, і вибухи, що відвертають увагу.

Уважно вдивляюся у молоді, але вже втомлені очі ротного. Як з’ясовується у ході розмови, «Хорунжому» 24 роки. Закінчив Київський національний транспортний університет. Факультет інформатизації та телекомунікації. Ще був військовий інститут при КПІ. «Хорунжий» — офіцер, тому й командує ротою на передньому краї Красногорівки.

На війні він з перших місяців — перша хвиля мобілізації. Коли настав час демобілізуватися, залишився тут, підписав контракт.

— А що змусило контракт підписати?

«Хорунжий» на мить замислюється, опустивши голову. А потім, подивившись в очі, просто і без прикрас відповідає:

— Війна не закінчилася.

— Так вона ще, судячи з усього, довго не закінчиться. Що, будете тут весь час?

— Так, буду весь час. А куди тікати, від кого тікати? — Він іронічно посміхається. Видно, що чимало того, що тут діється, — від заборони стріляти у відповідь до відсутності будь-яких активних дій (рішення просунутися на кілометр уперед бійці ухвалили самостійно, щоб хоч якось відстежувати дії ворога) хлопцеві не подобається. Але попри це своє рішення — залишатися на передовій — він змінювати не збирається.

— А як родина поставилася до такого рішення? — Родом «Хорунжий» з Вінничини, з Шаргородського району. Родина у нього велика: батьки, два брати й сестра. Своєї сім’ї юнак іще не має.

— Мою думку поважають усі: брати, батьки, сестра, — коротко відповідає він.

— А як тут із моральним духом, з настроями? — запитую, бо знаю, що ці бійці 14-ї бригади на передовій уже півроку. Тут, в околицях Красногорівки—Мар’їнки. До того три місяці стояли в полях під Маріуполем. А 9 місяців на передовій не кожен здоровий організм витримає. Та ще й під щоденними обстрілами. А здорових тут не так уже й багато. Рекомендацію психологів — щодва-три місяці робити ротацію бійців з передової, щоб уникнути незворотних процесів у психіці, — у керівництві Збройних Сил ігнорують. Там, вочевидь, сповідують принцип: хто тягне, того й поганяють.