Острів Скарбів
- Автор: Стивенсон Роберт Льюис
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Корецький Юрій
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Скарбів». Краткое содержание книги:
Не дивно, що пірати були тепер у доброму гуморі. Зате я відчував себе вкрай пригнічено. Якщо новий Сілверів план здійсниться, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини, як йому вчинити. Він веде гру на два боки, але, безперечно, обере піратське багатство та волю, а не саме врятування від шибениці, на що він тільки й міг розраховувати, переходячи на наш бік.
Та навіть якщо обставини змусять Сілвера виконати обіцянку, дану докторові Лівсі, нам однак загрожуватиме смертельна небезпека. Коли пірати викриють його зраду, як зможемо ми двоє — він, каліка, і я, хлопчак, — вистояти проти п'ятьох дужих і витривалих моряків?
Додайте до цих двох побоювань ще й те, що мене непокоїла дивна й таємнича поведінка моїх друзів — чому вони покинули блокгауз, чому віддали карту, що означає остання пересторога лікаря Сілверові: „Будьте насторожі, коли знайдете скарби“, і ви охоче повірите, що в такому стані мені аж ніяк не хотілося снідати, і що я мав гнітючий настрій, коли поплівся за своїми тюремниками на пошуки скарбів.
Дивним видовищем були б ми, якби хтось міг спостерігати вас: усі в заторганих матроських робах, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сілвера висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях, та ще він причепив до пояса великого кортика й засунув у кишені широкополого сурдута два пістолі. Химерність Сілверового вигляду довершував на плечі в нього Капітан Флінт, що безугавно вигукував усякі морські приповістки. Мене обв'язали впоперек тулуба мотузкою, і я слухняно поволікся за кухарем, який тримав один кінець її то у вільній руці, то в своїх міцних зубах. Одне слово, мене вели, як дресированого ведмедя.
Усі матроси щось тягнули: одні несли кайла й лопати — саме їх найперше вивантажили вони з „Еспаньйоли“, — інші солонину, сухарі й горілку на обід. Харчі всі, як я помітив, були з наших припасів, тож Сілвер учора казав правду, що якби він не уклав угоди з лікарем, то піратам, втративши корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку вони вполюють. Але вода їм не дуже смакувала б, а мисливці з моряків здебільша поганенькі. І якщо в них було так мало їстівного, то навряд чи багато було й пороху.
Отак наладовані, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому краще було б лишитися в холодку, — подалися черідкою до бухти, де на нас чекали дві шлюпки. Ці шлюпки також мали на собі сліди недбальства повсякчас п'яних піратів: обидві були забагнючені, з водою на дні, а в одній з них була поламана лава. Задля більшої безпечності матроси вирішили взяти з собою обидві шлюпки і ми, розділившись на дві партії, посідали в човни й відчалили від берега.
Дорогою засперечалися про карту. Червоний хрестик на ній був, звичайно, завеликий і не міг точно означати місця. Пояснення на її звороті теж не претендували на виразність. Написано там було, коли пригадує читач, таке:
„Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ— північ-сходу.
Острів Кістяка на схід-південь-схід і на схід.
Десять футів“.
Отже, за головну прикмету правило високе дерево. Прямо перед нами бухту замикала високорівня в двісті-триста футів заввишки, що на півночі з'єднувалася з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходила в скелясту верховину, названу Бізань-щоглою. Верхню частину високорівні покривали сосни різної височини. Окремі сосни-велетні були на сорок-п'ятдесят футів вищі за своїх сусідок, тож яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було з'ясувати тільки на місці за допомогою компаса.
Та не встигли ми проплисти й півдороги, як кожний пірат уподобав собі котрусь сосну й став твердити, що саме вона і є Флінтовим „високим деревом“. На це Довгий Джон тільки знизував плечима й радив зачекати, поки доберуться на місце.
Сілвер наказав гребцям не дуже налягати на весла, щоб не втомитись передчасно. Після досить довгої плавби ми причалили в гирлі другої річки, що протікала лісистим узгір'ям Підзорної Труби. Звідти, взявши трохи ліворуч, ми подалися схилом на плато.
Попервах нам довелося йти повільно, бо грунт був багнистий і заважали густі зарості. Але мало-помалу схил крутішав, багна заступило каміння, і рослинність була вже вища й не така густа. Це була, власне кажучи, найкраща частина острова. Замість трави тут розрослися запашний дрік та різні кущі, вкриті цвітом. Серед зеленої гущавини мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури сосон, що кидали широку тінь, і смолистий дух змішувався з запахом мускату. Свіже повітря діяло на нас підбадьорливо, хоч навколо стояла полуденна спека.
Загін розсипався широким віялом, і матроси весело перегукувались одні з одними. Сілвер ішов посередині, він трохи відстав від решти, захекавшись на сипкому каміняччі крутосхилу, а я ступав за ним, прив'язаний на мотузці. Мені не раз доводилось подавати йому руку, щоб він не послизнувся і не скотився вниз.
Отак пройшли ми з півмилі і вже піднялися на край плато, коли раптом з лівого боку хтось закричав переляканим голосом, тоді ще й ще, і ми всі метнулись у тому напрямку.
— Не може бути, щоб він знайшов скарбні — мовив старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ще не дійшли до того місця.
І справді, коли ми прибігли туди, то побачили щось зовсім інше. Під великою сосною лежав людський кістяк з рештками зотлілої одежі на ньому. Його оповив зелений стелюх, що, пнучись угору, потяг за собою і деякі дрібні кістки. Я певен, що в кожного з нас ту хвилину мурашки поповзли по спині.
— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши ближче, почав оглядати стріп'я на кістяку. — В усякому разі, на ньому було моряцьке сукно.
— А хто ж бо інший? — озвався Сілвер. — Гадаю, ти ж не сподівався знайти тут єпископа? Але от лежить він якось неприродно.
І справді, поза в кістяка була таки дивна.
Не знаю вже чому (може, це зробили птахи, які дзьобали його, або ж виткі рослини, що обснували людські рештки), але скелет лежав витягтись так прямо, мов стріла: ноги його вказували в один бік, а руки, піднесені над головою, як у плавця перед стрибком у воду, — в інший.
— Хоч я й старий туман, але дещо вже второпав, — сказав Сілвер. — Це ж компас! Онде й вершина Острова Кістяка випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показують ці кістки.
Перевірили. Кістяк і справді був випростаний у бік того острова, і компас підтвердив напрямок на схід-південь-схід і схід.
— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це наче вказівна стрілка. Значить, отак навпрямки Полярна зоря і веселі долари. Але побий його грім, — коли я згадаю Флінта, мене аж морозом обсипає! Це ж один з його жартів, нема сумніву. Матросів було шестеро, а він один, і він повбивав їх усіх. А потім одного мерця приволік сюди й поклав за компаса, хай йому чорт!.. Довгі кості, руде волосся… Ге, та це ж хіба Еллардайс, чи що! Ти пам'ятаєш Еллардайса, Томе Моргане?
— Аякже, — відповів Моргай, — добре пам'ятаю! Він ще гроші мені завинив та й забрав мого ножа, коли їхав на острів.
— Тоді цей ніж повинен десь тут бути, — озвався інший матрос. — Флінт не такий був, щоб трусити чиїсь кишені. А птахам ніж ніби ні до чого…
— Ай правда, хай тобі чорт! — вигукнув Сілвер.
— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, обмацуючи землю біля кісток. — Ані тобі мідяка, ані тавлинки. Щось воно дивно.
— Таки й справді, щоб йому всячина! — погодився Сілвер. — І дивно, і якось мулько. А знаєте, браття, коли б Флінт був живий, кепсько довелося б нам з вами. Їх було шестеро — нас так само шестеро, — і ось від них лишилися самі кістки.