Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)
- Автор: Кобець Олекса
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)». Краткое содержание книги:
А над нами пекельна какофонія не вщухає... Здається, не Коваленкова черга зв'язувати дріт, але я - старший, він мій помічник - то дарма, що він мене тількищо відкопав, - я чиню юдине діло - посилаю Коваленка... Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв' язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.
- Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він - офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.
Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три - немає вибухів. Хвилина, дві - мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки...
На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний - унтер із поляків, і перемішуючи лаику рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:
- Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!
Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:
- А що ж із тобою, голубчику, буде?
- А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом - як не заріже, то житиму, пане полковнику... До побач...
Німець своїм багнетом перерізує мій зв'язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.
Коваленко витягся - блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.
Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар'єром вилетіла з долини німецька батарея - чотири гірські "плювалки" - миттю розташувалася і вже б'є в наше глибоке запілля, не дає відступати.
Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.
А він біжить - у нього налиті кров'ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці - значить, він ще нікого не зарізав сьогодні...
Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, - він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку - одна тільки манісінька часточка моменту... і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі... Рук угору так таки й не підняв.
Німець миттю опустив цівку.
ІІІ. В НЕВОЛІ
ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!
Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.
З дому я знав кілька німецьких слів - отаких, як "дер тіш" (стіл), "дас васер" (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого...
Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе - ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди...
- Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів - "лебен" і "лібен" - жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи - ой, та й невиразні...
Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я - пізніше, коли я проиду всі ваші чистилища и залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:
А тепер, німчику... ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:
- Дум-дум?!
Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за "дум-дум" - розривні кулі, а за "дум-дум" є навіть за теперішньої "гуманної" війни - нікому і ніякого милосердя...
- Ні, ні, ні! - кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева..."
Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене - наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас - кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б "дум-дум", і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються...
Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався - він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики - ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.
Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати... Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати... їх троє коло нас - вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова "капут" і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка - хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам "капут..." Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі иому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулитося до мене, як до матері дитина...
Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати - один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, - наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.
Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:
- Братци, помогітє...
Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.
В землянці - тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.
Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, - під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі - слабіє й слабіє.
Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.
Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі - молодий, в'юнкий, червонощокий фельдшер із великою червонохресною торбою-аптекою через плече. Я забуваю, де я, що я, і до чого я - кидаюся до фельдшера й белькочу (як на його розуміння), белькочу йому про те, що там поранений наш камрад лежить, що треба його взяти, що нехай нам поскидають оце чортовиння з плечей, а ми його хоч і на руках удвох з камрадом Коваленком...