Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921
- Автор: Удовиченко Александр Иванович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921». Краткое содержание книги:
Київська група атакувала Вапнярку зі сходу. Завдання її було найважчим. При підтримці трьох бронепотягів ворог виявив надзвичайну упертість. Батареї киян стріляли з віддалі рушничного вогню та понесли великі втрати. Надвечір Київська група зайняла Вапнярку. Ворог розбігся по лісах, скинувши свої два бронепотяги з торів залізниці.
Волинську групу, що наступала на Крижопіль, зустріли вогнем два ворожих бронепотяги та відділи піхоти. Розпочався бій, який затягнувся до вечора 1 травня. Врешті Крижопіль опинився в наших руках. Уночі з боку Вапнярки прибуло кілька ешелонів ворожої піхоти, яка міцним ударом знов оволоділа станцією, але 3 травня Волинська група після рішучої атаки таки сфорсувала залізницю.
З 1 по 3 травня всі групи вели запеклі бої. Полонених не брали як з одного, так і з другого боку. 4 травня всі групи зосередились у районі М'ясківка-Савчино-Томашпіль, де опинились у надзвичайно заплутаній ситуації.
З виходом Української Армії в район М'ясківка вона опинилася в безпосередньому запіллі червоних дивізій, які билися проти поляків. Останні розбили червоних і гнали їх на схід. Створилася ситуація, внаслідок якої польські війська натискали на червоних, останні – на Армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було перекинуто для ліквідації "петлюрівських" військ.
Наші групи втратили зв'язок між собою та з командармом. Шляхи були заповнені тисячами возів червоних і наших частин, які почали битися між собою. Одні одних брали в полон, щоб пізніше помінятися ролями. 4 травня ранком до місця розташування наших груп почала наближатися ворожа піхота, що відступала перед поляками. Але випробувані в боях командири груп, хоч не мали зв'язку між собою, дали собі раду. Кожна наша група почала прориватися на захід крізь фронт червоних. Розпочалися запеклі бої, після яких групи прорвалися через фронт червоних, та 6 травня 1920 року передові наші роз'їзди зустрілися з роз'їздами 3-го кінного полку 3-ї української Залізної дивізії, що в районі Ямполя гнала перед собою ворога. Українське військо вивело всі свої обози, захопило до 2500 возів ворога та взяло до 1000 полонених.
7 травня 1920 року після шестимісячного перебування в запіллі ворога Українська Армія, зайнявши відтинок фронту та виставивши сторожову охорону, вперше могла спокійно відпочити, маючи тепер забезпечене своє запілля.
Залишивши в запіллі ворога для подальшої боротьби частину своїх сил, Українська Армія налічувала в своєму складі 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат і 144 кулемети.
За 180 днів армія пройшла 2500 кілометрів. За цей час вона провела велику бойову і пропагандістську працю і була тим моральним і духовним осередком, з якого українське населення черпало силу й енергію в боротьбі проти Москви. Своє завдання вона виконала блискуче. В пам'ять цього походу Український Уряд нагородив усіх його учасників відзнакою – Залізним Хрестом.
Розділ 36
Політична й військова конвенція між Польщею й Україною
5 грудня 1919 року Головний Отаман С. Петлюра від'їхав до Варшави, а рештки Української Армії рушили в похід на Схід – у глиб України. Цей момент був найважчий за весь час української визвольної боротьби. Здавалося, що не було жодних надій на кращі перспективи. У борців за свободу українського народу залишалася тільки непереможна воля на продовження боротьби, глибока віра в свою правду, готовність краще загинути, ніж зректися своєї ідеї.
Загальна політична ситуація в Європі була дуже несприятлива для праці української дипломатії. Український уряд фактично залишився без території, хоч мав за своїми плечима симпатію народу, повстанців і, врешті, маленьке ядро армії. Треба було в першу чергу зав'язати добрі стосунки з найближчими сусідами – Румунією і Польщею. Грунт для таких стосунків уже ясно вимальовувався. З ліквідацією фронту Української Армії, що прикривала Польщу і Румунію, московські червоні війська щільно підійшли до кордонів цих держав з гаслами: "На захід"; "На допомогу німецьким і угорським комуністам"; "Запалити в Європі вогонь пролетарської революції". Червова Армія, захоплена своїми успіхами, в першу чергу готувалася до походу на "білу" Польщу. Румунія, що захопила Бесарабію, хоч і мала добрий із стратегічного боку кордон з більшовиками (Дністер), але так само непокоїлася близькістю такого сусіди.
Після ліквідації українського фронту Польща найбільше відчувала червону небезпеку; їй найбільше загрожувала совєтська армія. Спільна боротьба проти загального ворога Польщі й України була необхідністю для двох народів, але Головний Отаман С. Петлюра мав перед собою ворожу опінію й вороже ставлення з боку польського громадянства до української проблеми. Перед С. Петлюрою постало важке завдання: вчорашнього ворога – Польщу – зробити приятелем і союзником.
Політичні стосунки між Україною і Польщею з часу становлення двох держав переживали різні фази. В кінці 1917 року та на початку 1918-го на території України за згодою Українського Уряду формувалися польські легіони й дивізії (Одеса), які послужили в майбутньому кадрами для розгортання молодої Польської Армії.
Для налагодження добросусідських відносин з Польшею туди в кінці 1918 року було вислано першу українську дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем, але боротьба за Львів між Галицькою й Польською арміями, шо розпочалася в той час, не дала змоги встановити будь-який контакт і порозуміння.
Розпочата війна між Галицькою та Польською арміями, в якій взяли участь і війська Директорії, головним чином на Волині – в районі Луцька, унеможливлювала налагодження дипломатичних стосунків між Україною і Польщею. Лише з часу трагічного відходу Галицької Армії на територію Великої України, коли польські війська в липні 1919 року вийшли на лінію пізніших кордонів Польщі, настала можливість вступити в переговори про здачу зброї, а далі поступово і про встановлення дипломатичних стосунків з польським урядом. У серпні 1919 року до Польщі було вислано нову дипломатичну місію.
В основу переговорів було покладено таке: 1. Питання територіального розмежування між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. 2. Гарантія національно-культурних прав людності неукраїнської національності в Україні і української національності в Польщі. 3. Вирішення аграрного питання. 4. Справа допомоги зброєю.
Але остаточного порозуміння наша дипломатична місія не могла досягти, бо виникли суперечки, особливо в питанні кордонів між Україною і Польщею. В жовтні 1919 року до Польщі було вислано третю дипломатичну місію з більшими повноваженнями на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким.
Проблема незалежності України зустріла підтримку тільки в польській соціалістичній партії, до якої близько стояв Начальник Польської Держави маршал Пілсудський. Питання про долю Галичини також чимало гальмувало хід переговорів. У кінці листопада 1919 року польські війська просунулися на схід та зайняли Кам'янець на Поділлі, Проскурів, Старокостянтинів, Шепетівку, де почали переслідувати українське населення, арештовувати бувших вояків Української Армії, громадських діячів і відправляти їх до концентраційних таборів, де розглядали їх як полонених, поводячись із ними дуже суворо.
У такій несприятливій атмосфері відбувалися переговори у Варшаві, які не давали жодних реальних наслідків.
З прибуттям Головного Отамана С. Петлюри до Варшави хід переговорів прийняв більш актуальні й жваві форми. Концентрація советськнх військ на польському кордоні після ліквідації армії генерала Денікіна, агресивна політика совєтського уряду проти "білої" Польщі, а головне, ліквідація фронту Української Армії, рештки якої пішли на партизанщину в центр України, завдяки чому Польща і Румунія позбавились "буфера", що прикривав кордони цих держав, – усі ці обставини спричинили, хоч і з великими труднощами, прискорення підписання політичної й військової конвенції між Українським Урядом і Польщею. Начальник Польської Держави маршал Пілсудський, який був душею і головним чинником визвольної боротьби польського народу, розумів, що майбутня доля Польщі зв'язана буде з існуванням незалежної Української Держави. Як Польща, так і Україна мали одного і головного ворога – Москву.