Викрадений

Ця добра жінка запросила мене до столу і поставила переді мною вівсяний хліб і холодну куріпку. Вона не відходила від мене, усміхалась і поляскувала мене по плечу, бо не знала жодного англійського слова, а старий джентльмен, не бажаючи відстати від неї, приготував мені міцний пунш із їхньої тамтешньої горілки. Квапливо поглинаючи їжу і п'ючи пунш, я все не міг повірити у своє щастя. Хоч хатина була Дірява, немов друшляк, а торфовий дим, що наповнював її, роз'їдав очі, вона здавалась мені палацом.

Від пуншу мене кинуло в піт, і я відчув, що не можу боротися з дрімотою. Добрі люди вклали мене спати, і лише другого дня, десь опівдні, я вирушив у дорогу. Горло вже майже не боліло, а поживна їжа й приємні новини цілком відновили мій добрий настрій. Старий джентльмен, хоч я й дуже наполягав, не взяв грошей і навіть подарував мені стареньку шотландську шапочку на голову. Але признаюся щиро: відійшовши від будинку, я старанно виправ його дарунок у придорожньому рівчаку.

Я подумав: "Коли всі дикі верховинці такі, як ці люди, то залишається тільки побажати, щоб мої земляки були ще дикіші".

Мало того, що я пізно вирушив у дорогу, мені довелося ще й блукати майже половину шляху. Я бачив багато людей: одні з них обробляли мізерні клаптики неродючої землі, які не могли прогодувати навіть кішку, інші пасли миршавих корів, не більших за віслюка. Після повстання в гірській Шотландії ходити у верховинській одежі заборонялося законом, і жителям цієї місцевості доводилось носити одяг низовинних шотландців, який їм дуже не подобався; я дивувався, бачачи їхнє незвичайне для ока вбрання. Дехто ходив голий, накинувши на себе тільки керею чи плащ, а штани носив на спині як непотрібний тягар; дехто зробив щось подібне до тартану,[22] пошивши з маленьких різноколірних клаптиків тканини плащі, які скидалися на пухові ковдри для старих жінок; інші ходили, як і раніше, в шотландських спідничках, але перетворили їх кількома стібками на короткі штанці на взірець голландських. Усе це заборонялось і каралося законом, причому закону додержувались суворо, сподіваючись таким чином знищити дух кланів. Але на такому віддаленому від морських шляхів острові на це звертали менше уваги, та й доносити було майже нікому.

Люд жив тут у великих злиднях, що було цілком зрозуміло відколи припинилися грабунки, а ватажки кланів не тримали більше відкритого столу. Всі шляхи (навіть такий звивистий путівець, яким я йшов) кишіли жебраками. Тут я знову завважив відмінність між моєю батьківщиною і цією частиною країни. Жебраки на півдні Шотландії, навіть ті, що мають патент на жебри, вклонялися й лестили вам; якби ви дали їм плек[23] і попросили решту, вони б дуже ввічливо повернули вам бодл. Але жебраки-верховинці трималися з великою гідністю, просили милостині лише на табаку (як вони самі запевняли) і ніколи не давали решти.